Оригінальна публікація українською та польською.

В інтерв’ю, яке поважне європейське медіа нещодавно записувало до третьої річниці повномасштабного вторгнення, ми говоримо про безпекові гарантії для України, про можливі майбутні сценарії та про те, чому за цей час Україна навчила Європу і чого Європа навчилася від України. Раптом головна редакторка питає мене: як це можливо, що українська культура під час великої війни переживає небувалий розквіт? Його ще дехто називає «золотою добою», додає вона.

Мені дуже кортить відповісти, що якщо хтось сьогодні може так сформулювати питання, то виглядає на те, що Європа так нічому й не навчилася. Натомість ми заходимо в дипломатичну дискусію про те, чому називати розквітом боротьбу за життя — дещо цинічно і про що говорить той факт, що Європа щойно тепер помітила існування української культури. Дипломатичність — це те, чому українці добре навчилися за ці три роки.

Утім, якщо на секунду відкласти в бік недолугість формулювання, важливим є той факт, що в розмові про європейські уроки трьох років і безпекову архітектуру майбутнього України культура постає як важливий і видимий чинник. Ба більше, зовнішній погляд розпізнає її як середовище активного розвитку, навіть розквіту, хоч і не може адекватно оцінити його причини.

Для цього умоглядного зовнішнього (але все-таки зацікавленого) спостерігача війна переважно присутня у медіа у воєнних або політичних новинах, яких до початку цього року ставало дедалі менше — або у мистецьких проявах, яких за ці три роки не лише стало незрівнянно більше, а й вони почали розпізнаватися як власне українські (а не лише пост-радянські, східноєвропейські або й просто російські). І лише почасти через те, що це українські голоси власне про війну.

Європа щойно тепер помітила існування української культури

Ба більше, ці роки для нього — постійний і дуже незручний розрив свідомості, в який провалюється «велика російська культура» і з якого вперто проглядає культура українська. Але в західній свідомості обидва ці рухи перебувають у стані невизначеності, конфлікту та великого внутрішнього опору. Бо ж не можна так просто відпустити те, що міцно вросло в європейський культурний канон, і так раптово прийняти не просто збільшення присутності українського культурного продукту в європейському просторі, а збільшення під час активної фази великої війни.

Це конфлікт реальності із засадничо консервативним світоглядом «старої Європи», який донедавна був готовий допустити емансипацію дуже різних ідентичностей, але не перегляд геополітичного та культурного канонів та їхній нерозривний зв’язок. До того ж це світогляд, який дотепер не вважав себе консервативним, радше навпаки, допоки російська війна проти України не почала підважувати його на багатьох рівнях — безпековому, суспільному, культурному.

Європейська безпекова архітектура спиралася на світовий порядок, збудований після Другої світової війни, зокрема на НАТО, і після трьох років війни в Україні й удавання, що все якось минеться, фактично розлетілася на друзки (упродовж написання цього тексту мені довелося замінити слово «тріснула») після останньої Мюнхенської безпекової конференції, де новообраний американський віце-президент фактично заявив, що США і ЄС більше не поділяють спільні цінності, а відтак і безпекові візії та плани.

Суспільний консенсус у Європі значною мірою полягав у делегуванні усіх ключових функцій державі — урядування, зовнішня та внутрішня безпека, соціальне забезпечення, верховенство права, — коли за громадянином фактично лишалася участь у виборах, сплата податків і (бажано) дотримання законів. Гарним тоном було перебувати в певній опозиції до держави, чемно критикувати її (але на відміну від США — не підважувати її існування та важливість), водночас перебуваючи у зоні відносного комфорту та свободи, який вона забезпечує. Аж тут поволі почав унаочнюватися той факт, що європейські держави не дуже дають раду з безпекою і зовнішньою, і внутрішньою і що глобальний наступ на засадничі гуманістичні права і свободи стосується власне громадянської позиції та активності кожної та кожного. Пацифістичними демонстраціями «за мир, проти війни та мілітаризації» тут не обійтися. Не дуже зрозуміло, а почасти й просто незручно дивитися на цю дивну країну на сході Європи, яка вже три роки не просто воює проти найсильнішої армії світу, а переозначує поняття громадянської позиції та переписує — і перепроживає — суспільний консенсус і суспільний договір між громадянами та державою.

Після трьох років війни в Україні й удавання, що все якось минеться, європейська безпекова архітектура фактично розлетілася на друзки

Утім, найнезрозуміліше становище напевно з культурою. У європейській системі координат культура — це переважно система інституцій, створена для збереження матеріальної та нематеріальної спадщин, підтримки мистецьких практик і медіації між ними, знанням, яке вони виробляють, і різноманітними аудиторіями. Водночас, цінності, які консолідують суспільство, власне уможливлюючи і суспільний діалог, і суспільну незгоду, на яких базуються змінотворчі суспільні рухи і які так само є частиною культури в її широкому розумінні — віддавна зашиті у суспільний консенсус, відтак на публічному порядку денному майже не присутні. Говорити про них на європейських майданчиках останніми роками, не впадаючи у пафос або проповідництво, було дуже складно.

А мистецтво — це про свободу вираження і свободу від політики в розумінні актуального порядку денного. Хіба за винятком глобальних питань, як-то кліматична криза, бо ж тут немає сумнівів чи безпосередньої конфліктності. Висловлюватися за зміну ставлення до землі та клімату — однозначно бути на боці добра і, водночас, не вимагати конкретних змін.  Так само можна висловлюватися про авторитарні та насильницькі режими, які продовжують існувати деінде, на відстані. З точки зору західноєвропейського культурного мейнстріму, десятки років дискусій про «заангажоване мистецтво», або мистецтво дії та позиції, так і лишили його нішевою історією.

***

«Чи ваші митці не втомилися від війни?» — одне з моїх найулюбленіших питань у розмовах із європейськими колегами, що від нього і цього разу не втрималася моя співрозмовниця. Зашитий у ньому конфлікт, власне, у цьому розумінні мистецтва як засадничого простору свободи — свободи від усіх і всього. Для політичної позиції є партійна приналежність або медіа, для протесту — є демонстрації. Мистецтво є простором вільним від тиску, від примусу злободенних питань, від дії. Воно є простором рефлексії та самовираження, переживання неприємних досвідів, але у прийнятній, переважно нетравматичній формі. Суспільство не заперечує і не відкидає травматичних досвідів, несправедливостей і нерівностей, просто прагне тримати їх на відстані витягнутої руки — чорного простору сцени, білої виставкової зали, книги, яку завжди можна закрити. Згадаймо реакцію провідних мистецьких і мейнстрімних медій на кураторський проєкт Венеційської бієнале 2024 року. З вистави чи виставки завжди можна просто вийти. Зачинити двері, знизати плечима й забути, а потім продовжувати пити мокачіно.

Щоправда за лаштунками лишається питання того: на чому ґрунтується ця свобода, яка є наріжним каменем мистецтва і однією з засадничих європейських культурних цінностей? Свобода, яка сприймається як даність, як щось так глибоко прошите у суспільному контракті, що не можна собі навіть уявити, що її може не бути. (Тут можна почати нашаровувати питання про те, кому саме в європейських суспільствах гарантовані свободи, а кому ні й чому. І це буде окрема довга розмова.) Свобода, яка засадничо ґрунтується на безпеці та верховенстві права, гарантування яких делеговане державі, для громадян, а посеред них і митців, відповідно виявляється відчуженою категорією. Громадянки і громадяни є споживачами свободи, пасивними її користувачами. Їхня переважна більшість — і мисткині й митці, знову-таки, не винятки — ніяк не дотичні до її забезпечення, підтримки, перегляду, що вже казати про виборювання свободи.

«Чи ваші митці не втомилися від війни?» — одне з моїх найулюбленіших питань у розмовах із європейськими колегами

Як щодо інших засадничих демократичних цінностей? Справедливість, рівність, солідарність, спільне благо і, врешті-решт, гідність, тобто те, що робить людину — людиною? З ними, як і загалом із демократією, — система недосконала, але кращої ніхто ще не придумав. Тому вона працює собі так, як працює, не добре, не погано, для деяких громадян краще, для деяких негромадян гірше, відкрита для критики, ригідна до структурних змін. Політичний маятник хитається від центру вправо і назад, начебто в межах норми. Тим часом відкриваються виставки, ставляться вистави, пишуться і видаються книжки, знімається кіно. Стара Європа мляво дебатує скорочення публічного фінансування на культуру і переживає щодо поступового старішання аудиторій.

Що відбудеться, якщо всі ці свободи раптом летять під три чорти через те, що безпека, яка утримувала для них простір, тріщить під напором цілком фізичних, або, як люблять казати військові експерти, кінетичних загроз від армії сусідньої держави? Коли солідарність і справедливість, на яких начебто тримається Європа, виявляються цінностями для привілейованих європейців, говорити про які немає сенсу і не на часі, бо реальна політика так не працює. Коли гідність одних людей проявляється у відведених очах і глибокому занепокоєнні щодо систематичного руйнування гідності інших.

***

Новий світовий порядок, накинутий США, має щонайменше один добрий бік хоча б у тому, що він є чесний. Відтепер немає сенсу вдавати, що рівність, справедливість чи свобода є наріжним каменем сучасних суспільств. Відтепер знову виживає і перемагає сильніший, білий релігійний патріархат нарешті позбувся почуття жертви, він більше не буде ні за що вибачатися, він вирушає в хрестовий похід по належні йому рідкоземельні матеріали.

У цьому знову чорно-білому світі свобода та інші цінності, які раніше називали демократичними, перетворюються на питання вибору, а відтак — щоденного відстоювання і виборювання. Десь на початку 2025 року свобода як даність для Старої Європи закінчилась. У переважній частині світу вона, будьмо чесними, нею ніколи й не була. Україна виборює свою свободу вже одинадцять років, з яких три у повномасштабній війні.

Повертаючись до питання від моєї співрозмовниці: Чи не втомилися українці? Напевно немає правильного слова, щоби описати те, як втомилися. Чи не втомилися українськи митці? Від війни? Від «золотої доби», яку вона із собою принесла?

Відтепер знову виживає і перемагає сильніший, білий релігійний патріархат нарешті позбувся почуття жертви, він більше не буде ні за що вибачатися

Вони втомилися, бо вони люди — засадничо крихкі та вразливі істоти. Не незламні, не сталеві, не залізобетонні. Вони несуть в собі цю крихкість як надважливий простір свободи, бо лише так можна протистояти дегуманізації, яку приносить війна і яку віднедавна фактично унормувала нова американська адміністрація. У цій війні проти людяності у значенні буття людиною, проти людськості у значенні втримання спільноти, яка будується на гуманістичних засадах, простір культури, який окреслюють мисткині та митці — це і є той простір, де борються і перемагають не найсильніші, а найлюдяніші.

Упродовж усіх 11, а особливо останніх 3 років війни, українські культурні актори були і лишаються тим, хто збирає, проявляє, артикулює людський вимір війни та суспільства у стані війни. Архівуючи втрати і болі, вони також оприявнюють вразливість, турботу, підтримку, зречення, взаємність, гідність, завдяки яким суспільство не лише вистоює, а й живе. І заради яких, власне, воює. “Золота доба” української культури — це той час, коли людина постає надзвичайно важливою, а людські історії складають новітню історію України. Це той час, коли мистецтво не може (та й не збирається) мовчати. Це доба посилення української суб’єктності, коли важливим є не лише те, що ми маємо зберегтися як країна, а те, що ми мусимо перемогти як гуманістичне суспільство, яке будується на свободі, гідності, рівності та справедливості. Треба чесно, але без надмірного пафосу, зізнатися собі, що українське суспільство є єдиним суспільством у Європі, яке знає ціну цим цінностям і виборює їх без перебільшення щодня. Українське мистецтво артикулює і зберігає їх, українська культура є тим середовищем, яке забезпечує і транслює гуманістичні цінності в суспільство. Безпека теперішньої та майбутньої України без цього неможлива.

‍