Українська стійкість – це наслідок тяжкого досвіду, потрясінь і катастроф, через які пройшло кілька поколінь поспіль. Успадковані і вдосконалені навички виживання у несприятливих умовах сьогодні є підгрунтям для успішного протистояння ворогу, а також ключем до перетворень усередині державних інститутів та суспільних інституцій. 

Чи може цей  досвід України бути цінним поза її межами і чому не лише українці мають адаптовуватися до євростандартів, а й Європа має змінюватися “враховуючи Україну”, говорили учасники спеціального заходу «Україна як приклад стійкості: чого може навчитися Європа».

Спеціальний захід, присвячений урокам української стійкості, Інститут фронтиру провів під час 17-го Київського безпекового форуму. У розмові взяли участь Євген Глібовицький, генеральний директор Інституту фронтиру, Юлія Марушевська, керівниця Офісу підтримки змін Міністерства оборони України та Олеся Островська-Люта, директорка Мистецького арсеналу. Модерував подію журналіст Френсіс Фаррел.

Громадянське суспільство в Україні демонструє високу здатність до мобілізації у кризові періоди, докладаючи максимум зусиль для подолання викликів. Іноді це означає діяти всупереч встановленим правилам, але водночас це дозволяє здобувати реальні переваги. Через низький рівень довіри до держави – характерний для українського суспільства – громадяни часто шукають альтернативні, позанституційні шляхи розв’язання проблем. Водночас саме існування держави та її інституцій є тим, що надає сенс боротьбі українців. Відтак одним із ключових завдань стає налагодження партнерської взаємодії між державою і суспільством на засадах фасилітації та мережевої координації.

Євген Глібовицький:

У процесі євроінтеграції України ми не можемо дивитися на неї як на односторонній процес, коли тільки Україна адаптується до підходів і  процедур Європейського Союзу. Рух має бути двосторонній: Україна буде змінювати свої процедури і закони, але також і ЄС має змінюватися, коригувати процеси і регулювання. Якщо говорити про український урок, йдеться про необхідність мати підтримку громадянського суспільства для державних інституцій, як це відбувається в Україні. Коли в європейських країнах, наприклад, інституції опиняться під тиском і не будуть мати підтримки громадянського суспільства, це може стати реальною загрозою. Спиратися варто на етику і етос. Наш український етос – діяти, коли це можливо, так, як це можливо, й інколи, коли загроза є дуже реальною, змінювати правила.

Саме громадянське суспільство стало рушієм того, що нині держава діє значно ефективніше у сфері оборонних закупівель і що цей процес значно пришвидшився. Якщо на початку війни орієнтиром слугували стандарти НАТО, то нині частина процедур виходить за рамки і перевершує їх. Обмін інноваційним досвідом – це те, що також варто розглядати як двосторонній процес.

Юлія Марушевська:

Українці ніколи не чекали на державу, аби вона вирішила проблеми за них. Ми знаємо, що як ми самі за себе не постоїмо, не будемо ініціювати зміни чи якщо не започаткуємо якісь навчальні курси, – ніхто цього за нас не зробить. Зміни ініціює не уряд чи Генштаб – за ними стоять громадянське суспільство, неурядові організації, різні приватні фундації.Саме тому наш Офіс підтримки змін покликаний ставати місточком між інституціями, Міністерством оборони й ініціативами знизу, щоби максимально скоротити шлях до МОУ.

Не можна також переоцінити культурну складову та її значення для стійкості суспільства: культура рухомості, культура донатів, культура добровольців сьогодні видається чимось звичним для українця. В основі цього лежить екзистенційна загроза: або ти віддаєш всі свої ресурси і тим самим борешся, або тебе знищать. І передати цей досвід іншим суспільствам, які ніколи не були настільки загроженими, точно не буде легкою задачею.

Олеся Островська-Люта:

У нас не було вибору. Здатися і підняти руки тільки тому, що нам не вистачає сил, взагалі неможливо. Я би нагадала про долю наших еліт і наших родин: у разі, якщо вони ставали на шлях колаборації із окупаційними силами, небагато з них вижили.  А у мого покоління не було якогось періоду часу, коли би не відбувалося якісь серйозні потрясіння. І вони, я думаю, є природніми для нас – ми не звикли до життя у більш мирній, стабільній країні. Ми звиклися із життям під час потрясінь.

 Перегляд запису події доступний за посиланням українською та англійською.

‍