Революція Гідності стала водночас процесом повернення до українського суспільства базових сенсів. Поняття правди, солідарності, взаємності, братерства й сестринства знову набули публічного значення через досвід Майдану. Повномасштабне вторгнення 2022 року радикально загострило вимогу, щоб ці цінності перестали бути лише словами й отримали практичне втілення.

Учасники панелі «Правда», яку під час Щорічної конференції переосмислення досвіду Майданів модерувала Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру, зосередилися на тому, як сьогодні правда відбивається у дзеркалі держави, суспільства та міжособистісних взаємин, чи завжди вона є шляхом до порозуміння та наскільки інші сторони готові її сприймати.

У дискусії взяли участь:

Максим Буткевич, правозахисник, журналіст, громадський діяч, колишній військовослужбовець, колишній військовополонений

Оксана Маркарова, Надзвичайна та Повноважна пані посол України у США (2021–2025)

Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини

Анастасія Безпалько, співкоординаторка руху «Люди з картонками», співзасновниця міжнародного проєкту Unissued Diplomas

‍

Етимологія «правди»

Правду у прагматичному сенсі часто зводять до знання або поінформованості про те, що відбувається насправді. Водночас вона має й інші виміри, зокрема вимір дії. Коли декларуються певні цінності й засади, але в реальній практиці реалізується протилежне, правди в такій ситуації немає. Дія є способом втілення проголошених принципів і становить невід’ємну складову правди.

Показовим у цьому контексті є формулювання Клятви Свідка в Конституції США: «сказати правду, повну правду і нічого, окрім правди». Йдеться не про повтор, а про різні, взаємодоповнювальні аспекти. Можна говорити правду, але не всю; можна промовчати й уникнути дії; можна формально не збрехати, але й не сказати правди. Кожен із цих випадків демонструє обмеженість правди без повноти й відповідальності.

Українська мовна традиція додає до цього ще один вимір. У тлумачному словнику «правда» в одному зі значень ототожнюється зі справедливістю - словом, етимологічно пов’язаним із «правосуддям». До цього ж поля належить і поняття праведності. У біблійному наративі праведні та грішні розрізняються в акті Суду, що знову повертає до ідеї оцінки дій і відповідальності за них. У всіх цих контекстах правда постає не лише як слово чи знання, а як узгодженість сказаного, зробленого і справедливого.

Етимологія слова «вердикт» - від латинського verdictum, «правдиво сказане» - знову відсилає до судового контексту. У цьому сенсі правда постає не як абстрактне знання, а як те, що невід’ємно пов’язане з дією, з процесом її виборювання й утвердження.

Сьогодні правда є предметом прямої боротьби на фронті - за право говорити власну правду й бути почутими. Це також тривалий процес, а не одноразовий акт. Водночас правда має вимір прав людини: право на правду є одним із прав постраждалих і потребує не лише визнання, а й захисту та відстоювання.

Готовність говорити і чути правду

У дипломатичному просторі бракує чіткої й повної правди про Україну, і це створює викривлене тло. Паралельно активно циркулюють неправда, дезінформація та пропаганда. Водночас існує й наша правда, з якою ми приходимо до партнерів, намагаємося переконувати, діяти й будувати альянси. Проте прямолінійність у таких розмовах не завжди допомагає ані в налагодженні стосунків, ані в досягненні цілей.

Боротьба за право на правду - це не лише можливість її висловити, а й бути почутими. Для цього правду потрібно зафіксувати, чітко сформулювати й подбати про її збереження у часі. Людське життя значно коротше за історію, тому саме архіви стають ключовими для майбутніх поколінь. Відповідальність за те, яку правду ми їм передамо, лежить на нас.

Сьогодні дедалі важче відрізнити правду від брехні навіть із використанням фактчекінгу. Попри велику кількість інструментів для перевірки інформації, розуміння того, що є правдою, стає дедалі складнішим.

Правда безумовно існує. Але самі по собі факти не стають видимою і почутою правдою, доки не з’являється людина, яка їх артикулює. Якщо факти не названі своїми іменами, вони просто існують, але залишаються непоміченими. Тому поруч із правдою завжди є той, хто її несе, і для цього потрібна мужність.

На жаль, навіть серед наших держав-партнерів і близьких друзів, які послідовно нас підтримують, часто побутує логіка, за якою правда нібито не може бути однозначною. Якщо вона не «посередині», її сприймають як таку, що потребує «балансу» - наприклад, через звернення до альтернативних позицій, зокрема до голосів так званих «хороших» російських правозахисників.

Називати речі своїми іменами стає дедалі складніше. Після 2022 року ми певний час перебували в умовах повної довіри, коли світ був готовий нас слухати і вірити. Можна було прямо говорити про геноцид і про те, що російська армія прийшла вбивати, - і це сприймалося без застережень, бо відповідало реальності. Згодом такі твердження були зафіксовані й у рішеннях Європейського суду з прав людини. Нині ж заяви українських правозахисників дедалі частіше ставлять під сумнів і піддають додатковим перевіркам.

Кілька місяців тому президент Сполучених Штатів Америки, очевидно під впливом російської пропаганди, заявив, що не знає точної кількості депортованих українських дітей - чи йдеться про близько двадцяти тисяч, чи «лише» про триста. Саме цифра «триста» є зручною для Російської Федерації, бо вона зменшує масштаб злочину. Коли правду вже неможливо повністю заперечити, її намагаються знецінити, применшуючи масштаби скоєного.

Ідентифікація правди

Жити без правди неможливо. Правда, яку людина носить усередині, відрізняється від тієї, що їй нав’язують ззовні. У кожного є внутрішній світ, сформований цінностями, власним розумінням і особистою правдою. Вирішальне значення має точка відліку.

У логіці «русского міра» такою точкою відліку є держава і ті, хто нею керує. Правда там - це те, що проголошує влада. Завтра вона скаже інше - і це теж вважатиметься правдою. Це стосується не лише поточних подій, а й інтерпретації історії та майже всіх соціально-гуманітарних дисциплін. У такій системі назвати війну війною означає ризикувати свободою - за це можна опинитися за ґратами за «поширення фейків» про армію. Люди змушені не виробляти власне розуміння правди, а підлаштовуватися під офіційно дозволену версію й передавати її далі. У такому світі людина не продукує правду.

В Україні точкою відліку є людина, її гідність і повага до неї. Неправда несумісна з людською гідністю. Коли людині нав’язують неправду, це найчастіше робиться для маніпуляції - щоб використати її, позбавити суб’єктності, перетворити на засіб.

Питання правди набуває особливої ваги в умовах війни та російської агресії. Ми бачимо, як часто змінюються формулювання - «ми маємо перемогти» або «ми маємо досягти миру». На перший погляд, йдеться про одне й те саме, адже після перемоги має настати мир. Проте значення цих слів і акценти в них різні. Яким би не був фінал цієї війни, ми входимо у світ, який стане менш безпечним і в якому правди буде значно менше.

Сьогодні найбільша загроза полягає не у відсутності правди, а в тому, що нас намагаються втопити в численних версіях нібито правди. Насправді ж ідеться про множинні варіанти брехні, які маскуються під альтернативні інтерпретації.

Боротьба за правду

Одним із ключових чинників, що передували кожному Майдану, було гостре відчуття неправди й несправедливості. У 2004 році люди проголосували за одного кандидата, але держава оголосила переможцем іншого. У 2013-му суспільство зробило ціннісний вибір і рухалося у визначеному напрямку, аж поки держава не вирішила розвернути курс на сто вісімдесят градусів і проголосити, що тепер «правдою» є підпорядкування Російській Федерації. Це було кричущою несправедливістю - і щодо всього попереднього шляху, і щодо чітко артикульованої волі суспільства. Подібна логіка спрацювала й цього літа, коли саме відчуття несправедливості знову вивело людей на Майдан.

Одним із найпомітніших гасел картонкових протестів стало твердження: «Джерелом влади в Україні є люди з картонками». Те саме можна сказати і про правду: її джерелом в Україні є ті самі «люди з картонками», тобто громадянське суспільство. Липневі події стали наслідком не просто конкретних рішень чи дій, а викривлення правди. Людей вивела на вулиці не лише сама подія, а підміна понять і спосіб, у який це було зроблено. Саме це породило гостре відчуття несправедливості й обурення.

Правду потрібно захищати постійно: є наступ, є атака, і на це слід відповідати. У ситуації вакууму, коли бракує інформації, неправда проникає швидше й поширюється легше. Тому цей простір необхідно заповнювати. Це стосується і довіри до інституцій: ми маємо говорити про результати їхньої роботи, про досягнення в різних сферах, щоб наповнювати публічний простір правдою. За таких умов неправді значно складніше пробитися.

Комунікація має бути спрямована на досягнення конкретних і обґрунтованих вимог. Ми не можемо вимагати, наприклад, імпічменту чи подібних рішень, адже це означало б удар по державності. Поєднання громадянської позиції з державницькою логікою - з розумінням того, як працюють державні інституції, - і є оптимальною точкою рівноваги. Саме вона дозволяє бути медіатором між різними секторами і пояснювати людям, чому певні вимоги є неможливими і з яких причин.

Літні протести враховували те, що країна перебуває у стані війни. Це помітно з того, наскільки обережно учасники зважали на ризики і намагалися не допустити рішень, які могли б зіграти на користь ворогу. Нині головна боротьба - це боротьба за саме існування. Ми ведемо без перебільшення екзистенційну війну, захищаючи незалежність і суверенітет.

Еволюція замість революції

Якщо говорити про одну визначальну цінність українського народу, то це свобода і внутрішня потреба в ній - незалежно від того, як кожен переживає це на особистому рівні. Йдеться про неможливість повноцінного життя без свободи. Водночас надзвичайно важливо, щоб українське суспільство рухалося шляхом еволюції. Після набуття статусу кандидата в члени Європейського Союзу ми опинилися на траєкторії глибинних трансформацій і реформ, які мають привести нас до суспільства гідності, добробуту й ефективних інституцій, про які ми давно говоримо.

У Південно-Африканській Республіці, в музеї апартеїду, на стіні написано: «Це вже сталося одного разу - отже, може статися знову». Щоб уникнути повторення, замало просто пам’ятати. Необхідно усувати глибинні причини, через які суспільство знову і знову змушене виходити на Майдан, захищаючи свободу та базові права. Держава не може керуватися через Майдани. Натомість саме досвід Майданів має ставати джерелом зростання сильних і стійких інституцій.

Правду неможливо нав’язати силою. Її не можна «рубати мечем» - її потрібно плекати через довіру, відповідальність і співдію. Інакше правда може перетворитися на чинник внутрішнього розколу, чим завжди скористається зовнішній ворог. У такому разі зникає все: і правда, і простір для спротиву, і сама можливість колективної дії. У Російській Федерації ці питання не обговорюють - там за них карають. Саме тому принциповим є усвідомлення правди як того, що нас єднає і дає горизонт майбутнього.

Держава є інструментом, який дозволяє людям не лише уникати взаємного знищення, а й спільно реалізовувати проєкти майбутнього. Проте в державі закладений і ризик: накопичуючи силу й повноваження, вона може почати сприймати себе як самоцінну й самодостатню агентність. У певний момент - як це неодноразово траплялося в історії - держава заявляє право визначати, що є правдою, а що - справедливістю. Коли вона дрейфує в бік самообожнювання і вимагає пожертви у вигляді нашої правди, з’являється потенціал Майдану.

За своєю природою держава не може бути носієм правди. Щойно вона проголошує себе її джерелом, люди перестають бути суб’єктами і перетворюються на інструменти.

Поки в суспільстві зберігається потенціал Майдану, зберігається і можливість реалізації спільних проєктів без втрати гідності. Саме в цьому просторі утримуються правда, справедливість, свобода вибору власного майбутнього і те, що формує нашу ідентичність.

‍