Про те, як зрозуміти справедливість і окреслити її не лише як абстрактну чи теоретичну категорію, а передусім як щоденну практику, говорили учасники однойменної панелі, яку модерувала виконавча директорка Інституту фронтиру Вікторія Козаченко під час Щорічної конференції з переосмислення досвіду Майданів.

Справедливість, як життєво необхідна складова українського суспільства, містить низку чутливих і болісних точок, які потребують усвідомлення та уваги, особливо в умовах війни. Саме відчуття браку справедливості не раз ставало точкою відліку для українських революцій і об’єднувало людей навколо прагнення змінити ситуацію.

У дискусії взяли участь:

Мирослав Маринович, радник ректора Українського Католицького Університету

Саша Довжик, директорка Index Ukraine, письменниця

Масі Найєм, співзасновник громадської організації “Принцип”, ветеран

‍

Справедливість і держава

Для українців боротьба за справедливість є визначальною. Водночас саме це прагнення не раз оберталося для нас вразливістю. Історія феномену «чорної криниці» показова: люди дізнавалися про зловживання гетьмана і цілком логічно вважали справедливим боротися проти цього. Починалося усунення гетьмана, а в цей час російська армія чекала моменту, щоб скористатися внутрішнім конфліктом і забрати владу. Тому, попри засадничу важливість справедливості, ми маємо мислити себе як державний народ і зважати на наслідки власних дій. Особливо в умовах війни критично важливо, щоб боротьба за справедливість не ставала сліпою реакцією без усвідомлення ціни рішень.

Часто саме держава стає джерелом несправедливості, а державний апарат - її носієм. За радянських часів це сприймалося простіше, бо система була чужою. Сьогодні ми не можемо сказати, що маємо чужу державу. Очевидно, ми не зробили достатньо, щоб вона стала справедливою щодо власних громадян, не кажучи вже про ставлення до інших. Ми вже достатньо доросле суспільство, щоб визнати: це наша відповідальність, що держава не стала справедливою повною мірою. Водночас поруч є потужний ворог, а отже наші можливості змін обмежені умовами війни. Ми не можемо просто «перезібрати» державу, ігноруючи цю реальність.

Через фрустрацію базових потреб і постійне відчуття небезпеки ми часто перестаємо цінувати правила і діємо емоційно. Коли нам не подобається певна людина, і її - з порушенням закону та за участі влади - карають або усувають, ми схильні це схвалювати. Але згодом ті самі механізми можуть бути застосовані і проти нас. Ми так і не дали собі чіткої відповіді, чи готові жити за принципами справедливості та дотримуватися правил. Адже неможливо вимагати цього від інших, якщо ми самі не готові їм підкорятися.

Формула «держава до мене несправедлива, отже я їй нічого не винен» часто перетворюється на запитання «а що держава мені дала?». За цим проглядається рецидив патерналізму - очікування, що держава має взяти на себе відповідальність за життя людини і зробити її щасливою. Так, держава повинна служити суспільству. Але відповідальність за власне життя, свободу і щастя зрештою лежить на самій людині.

Українські Майдани викликають захоплення. Навіть так званий картонковий протест, хоч і не був Майданом у повному сенсі, важливий тим, що засвідчив: суспільство залишається пружним і здатним вимагати справедливості навіть у час війни. Водночас Майдани не можуть і не мають керувати державою. Вони є сигналами того, що система працює неправильно і потребує змін. У нормально функціонуючій державі потреби в Майданах не виникало б. Наше завдання - зробити так, щоб вони перестали бути необхідними.

Українське суспільство здатне миттєво мобілізуватися саме через відчуття несправедливості - як це сталося під час захисту студентів. У російській моделі ключовою цінністю є держава як така. В українській рушієм найчастіше виступає прагнення справедливості. Проте зосередження лише на ній не раз призводило до втрати державності. Тому ключове питання полягає в тому, як поєднати ці дві логіки: вміти боротися за справедливість і водночас утримувати розуміння, що держава також є цінністю. Саме в межах власної держави ми можемо захистити себе, свої права і духовне буття.

Нам потрібно усвідомити, що іншої країни в нас немає. Так, як ми мислимо і як хочемо жити, більше ніде й ніколи не буде. Можливо, саме включення цієї реальності як цінності до національної ідентичності стане достатньою підставою боротися за свою країну - навіть попри всі складні запитання й претензії, які ми маємо до власної держави.

Якщо в минулому ми говоримо про Розстріляне відродження, то сьогодні гинуть люди, які захищають нас зі зброєю в руках. Різниця в тому, що нині ми воюємо, маючи за собою державу - те, чого попередні покоління були позбавлені.

Ми рідко справді рефлексуємо над тим, що маємо, так само як і над тим, що станеться у разі поразки. Ми гостро відчуваємо надлишок політики і брак правил у теперішньому житті. Але у випадку перемоги Росії не буде жодних правил узагалі. Тому постає пряме запитання: чи є цінністю держава - навіть така, з усіма її вадами? Такі роздуми потрібні, щоб відчути вагу наявного. Частіша рефлексія здатна змістити фокус із постійного невдоволення на усвідомлення того, що ми вже маємо. А це, своєю чергою, дає чіткіше розуміння того, за що саме ми воюємо.

Справедливість і правосуддя

Ми маємо проблеми з розумінням справедливості в сенсі правосуддя. Часто правосуддя сприймається не як синонім справедливості, а як інструмент покарання тих, кого ми вважаємо небажаними. Насправді йдеться про значно ширше поняття.

Коли ми говоримо про правосуддя, зазвичай уявляємо лаву підсудних або ґрати - як справедливу розплату для людей, які вчиняли воєнні злочини проти нашого народу. Це очікування судового вироку як акту відновлення справедливості. Але справедливість має й інші виміри. Йдеться, зокрема, про історичну справедливість і про епістемічну справедливість - тобто про ті рамки, через які війна, наші досвіди й пережите нами будуть зрозумілі та передані наступним поколінням. Постає питання: хто формуватиме ці рамки? Хто задаватиме інтерпретацію? Чиї голоси й досвіди буде почуто? Чи впізнаємо ми себе в цьому дзеркалі за п’ять років - і чи впізнають нас наші нащадки через століття?

Тому надзвичайно важливо правдиво фіксувати український досвід війни й протистояти епістемічній несправедливості, з якою наше суспільство стикається вже зараз і, ймовірно, стикатиметься надалі. Йдеться про підрив довіри до наших знань, досвіду та суб’єктності. Ця недовіра значною мірою формується через домінування російських імперських наративів. Ресурсна імперія, яка має політичну, культурну й комунікаційну спроможність нав’язувати власну інтерпретаційну рамку, системно витісняє Україну з позиції повноцінного суб’єкта історії у світовому сприйнятті.

Справедливість можна порівняти з повітрям. Ми майже не помічаємо його, роблячи великі вибори. Але коли повітря зникає, ми починаємо задихатися і боротися за життя всією силою. Так само українці під час Майдану - в момент наступу несправедливості - відчули раптову нестачу «повітря» і вийшли на боротьбу.

‍Справедливість і військо

Сьогодні склалася ситуація, за якої ті, хто після 24 лютого й досі тримає фронт і уможливлює наше життя в столиці під синьо-жовтим прапором, мають вкрай обмежені можливості для особистого вибору. Постає складне питання: що робити з тим, що така велика й вирішальна частина суспільства - люди, які першими стали на захист свободи, гідності та справедливості, - нині опинилася в умовах браку справедливості щодо самих себе?

У цивільному житті, якщо людина постає перед судом за правопорушення, діє інститут пом’якшувальних обставин. Адвокат збирає аргументи, завдяки яким покарання може бути мінімальним, середнім або максимально м’яким у межах закону. У випадку військових логіка зворотна: тут інститут пом’якшення фактично не працює.

Військовий на фронті живе за логікою російської рулетки. Він не знає, коли це закінчиться, так само як не має жодних визначених термінів служби. У цивільному житті ми часто живемо короткими відрізками: треба вистояти місяць, пережити зиму, а далі, можливо, стане легше. У військових і їхніх родин такої перспективи немає - немає горизонту повернення, немає обіцяної точки завершення. Влада уникає взяття на себе відповідальності за системне вирішення питань мобілізації та демобілізації. У підсумку люди, які тримають фронт уже понад три роки, змушені жити в стані відсутності надії, тоді як суспільство здебільшого лише спостерігає за цим.

Якщо звернутися до текстів Віктора Франкла, постає риторичне запитання: чому все суспільство - мільярди людей - допустили таке приниження людської гідності? Чому вони залишалися бездіяльними? Тоді варто запитати себе сьогодні: чому бездіємо ми і чому нічого з цим не робимо? Тут доречною є метафора «слона в кімнаті», якого всі бачать, але воліють не помічати. Це незручно, болісно і незрозуміло, що з цим робити далі.

Проте сьогодні маємо парадоксальну ситуацію: ті, хто найбільше у світі виборюють права, самі мають їх найменше. У цьому сенсі справедливість має рівно таку цінність, яку ми готові відстояти активною дією.

Справедливість і людина

В українському народі відбулася разюча трансформація. Народ зразка 1970-х років - упокорений, звиклий мовчки пристосовуватися і вважати будь-який спротив марним - перетворився на спільноту, яка знає смак і сенс самопожертви. Усвідомлення того, скільки людей сьогодні готові на це, інколи буквально перехоплює подих. Водночас у цьому процесі є певна динаміка: за піднесеннями приходять спади, за мобілізацією - розчарування. Проте головне полягає в іншому - ми вже маємо інший народ.

Варто усвідомлювати, що навіть у моменти падіння ми не повертаємося до того стану, в якому були раніше. Кожне духовне піднесення додає нам досвіду і робить нас зрілішими як націю. Якщо зрозуміти цю динаміку, інакше сприйматимуться й наші «синусоїди»: так, будуть спади, але після них знову настають підйоми.

Не існує точки, у якій можна було б остаточно сказати, що справедливість відновлено. Щойно одна форма справедливості реалізується, з’являються інші зони, де її бракує. Більше того, момент задоволеності може бути небезпечним. Після Помаранчевої революції багато хто відчув, що справедливість досягнута: обрано правильного президента, тож можна повертатися до приватного життя - «садити огірочки», а розвитку демократії чекати від влади. Але так це не працює. Відчуття завершеності й самозаспокоєння розслабляє, а для нас це особливо небезпечно.

Важливо усвідомити й побачити власний зиск від того, що довкола нас панує справедливість. Якісна справедливість - це, зокрема, простір, у якому людей не стримують, а дають можливість розвиватися, зростати й бути щасливими. Відчуття безпеки також є проявом справедливості в тому сенсі, що ніхто - ані слабший, ані сильніший - не стає жертвою зловживань.

Питання полягає в тому, що ми можемо зробити для людей, з якими перебуваємо у щоденному контакті. Передусім - передавати ці цінності, поширювати їх особистим прикладом. Пояснювати, що корупція є не просто порушенням правил, а зрадою всіх тих, хто загинув, захищаючи країну.

Ми зараз проходимо глибоку трансформацію - шлях, який багато націй подолали десятиліття або століття тому, а деякі, як Росія, так і ніколи не пройдуть. У цьому сенсі надзвичайно важливо доносити цю цінність іншим: справедливість - це умова, за якої і ти, і твоє оточення матимете простір і час для розвитку. Захищаючи справедливість довкола себе, ми захищаємо можливість нормального життя.

Нейтралітет у ситуації несправедливості фактично означає стояти на її боці. Це має спонукати нас не бути байдужими і реагувати на несправедливість, навіть коли це складно. Найчастіше така позиція вимагає певної форми самопожертви.

У Книзі Приповістей Соломонових сказано: «Справедливість підносить народ». Ми побачили це на прикладі картонкового протесту, коли суспільство буквально за мить пережило духовне піднесення, відчуло надію й оптимізм. Саме тому навіть найменший крок у бік відновлення справедливості має значення - він справді підносить народ.

‍

Справедливість і пам’ять

Пам’ять - це активна дія. Говорячи про перемоги, ми маємо приходити до родин загиблих і питати, що вони відчувають і на що готові. Це повинно бути враховано і в переговорах. Адже ми користуємося благами, якими рідні загиблих захисників уже не можуть користуватися.

Іноді правдиво зафіксована історія сама по собі стає формою справедливості. Йдеться про здатність вислухати, прийняти й чесно зафіксувати пережитий досвід - для себе, для людини, яка його прожила, інакше кажучи, віддати йому належну шану. Зробити цей досвід присутнім для нас і для тих, хто прийде після.

‍

Справедливість і мир

Сьогодні, в умовах війни, варто згадати слова пророка Ісаї: «І ділом справедливості буде мир, а плодом справедливості - спокій і безпека навіки». У сучасному світі багато говорять про безпеку й спокій, спонукають Україну до компромісів і угод, у яких відсутня справедливість. Як аргумент звучить теза про потребу миру для всіх і заклики погодитися на поступки, зокрема територіальні. Проте несправедливість, закладена в основу таких пропозицій, підриває саму можливість справжнього миру.

У «Маніфесті сталого миру» є такі слова: неможливо отримати мир ціною справедливості чи справедливість ціною миру. Сталий мир - це мир і справедливість одночасно. 

‍