Ольга Духніч, керівниця напрямку демографії і міграції Інституту фронтиру відповідає на питання журналістки Анастасії Багаліки у подкасті Chicken Kyiv.

Анастасія Багаліка: Тему демографії дуже часто зводять виключно до питання народжуваності. Але це не зовсім так. Ми в Україні останнім часом тільки почали усвідомлювати, як багато всього залежить від демографічних показників. Давайте на початку поговоримо, які вони у нас є.

Ольга Духніч: Якщо ми будемо говорити про кількісний вимір того, що сьогодні є населенням України, то ми маємо подивитися на всю історію української незалежності. Ми починали з бравурного лозунгу «Нас 52 мільйони», а зараз нас заледве 31 мільйон. Це вражаючі цифри, бо за 30 років ми якимось чином з різних причин втратили 20 мільйонів населення. Цей процес довго був невидимим для суспільства. Я думаю, що до початку великої війни він був невидимим і для української держави. Саме з початком великої війни, коли ми втратили близько 7 мільйонів, — 6 з чимось мільйонів людей виїхали з країни, ми побачили наскільки ця проблема є великою.

Але це не означає, що раніше не відбувалося виїзду людей. Україна завжди була країною з негативним міграційним сальдо. В нас завжди виїжджало більше людей, ніж в’їжджало. Також ми бачимо, що народжуваність в Україні суттєво знижувалося.

До початку війни індекс народжуваності у нас був на рівні європейських країн — це десь 1,2 дитини на одну жінку. Зараз це десь 0,9 або навіть, як каже Елла Марленівна Лібанова в своїх останніх інтерв’ю, 0,7 дитини на одну жінку. Це ще драматичніше звучить.

Тобто наше населення скорочується. А в світі зараз важливо, яка ти країна, як багато у тебе молодих людей, чи здатна ти чинити супротив, чи здатне твоє населення зберігати свою ідентичність, бути в історії довше ніж одне покоління. Це насправді важливі питання.

Анастасія Багаліка: Із демографією не все так просто. Коли забагато людей, то для держави це проблема, і коли замало людей — теж. Чи є золота середина?

Ольга Духніч: Складно казати про золоту середину. Є природні регулятори. Наприклад, коли забагато людей, то це — країни міграційного профіциту. Це означає, що в них багато молодих людей, які не можуть знайти собі роботу і виїжджають з країни в пошуках роботи і можливостей. Але зараз ми маємо цілу низку країн, які відчувають, що їхнього населення недостатньо. Вони відчувають дефіцит на ринку кадрів, дефіцит людського капіталу, дефіцит економічний. Коли країна має розвиватися, але не має достатньої кількості робітників, інвестицій, які приходять на людей, і певної кількості споживачів. Україна зараз у такій ситуації.

Анастасія Багаліка: Держава презентувала минулого року демографічну стратегію. Чи вона дає відповіді на питання, що ми будемо робити з власним населенням і з його поповненням після війни?

Ольга Духніч: Хочу зазначити, що на моїй пам’яті це вперше, коли держава створила стратегію, яка має візійну частину. Держава каже про те, що є депопуляція, каже, що ми маємо зберігати населення і чому це важливо, а також окреслює декілька цілей, які мають бути досягнуті. По-перше, ми маємо повертати людей в Україну, по-друге, ми маємо залучати мігрантів, якщо нам це буде потрібно.

Ми маємо зрозуміти, що навіть якщо в Україну повернеться велика кількість людей, навіть якщо нам вдасться повернути індекс народжуваності до рівня 1,2, ми все одно навряд чи зможемо відновити ту кількість населення, якої сьогодні потребує наша економіка.

Є багато країн, в яких закінчувалися війни, але не відбувалося економічного розвитку. Є країни, в яких закінчувалися війни і відбувався економічний розвиток.

Наприклад, Радянський Союз і країни Європи після Другої Світової починали стрімке економічне відновлення. Але є приклад Боснії і Герцоговини, де війна закінчилася, а економічного стрибка не відбулося. Це сумна картина. Люди не повертаються просто в безпеку. Люди повертаються туди, де вони бачать для себе можливості, де бачать, що можуть працевлаштуватися і мати хорошу заробітну плату, де бачать, що для їхніх дітей є майбутнє і вони теж будуть забезпечені.

Тому ми маємо розуміти, що, як проголошує демографічна стратегія, нам потрібна Україна, в якій хочеться жити. Україна, в якій хочеться жити — це та Україна, де добре розвинена економіка і в яку ідуть інвестиції. А це значить, що тут є люди, які готові працювати.

А зараз середній вік людей в Україні — це 44-49 років — це сама основна група. А інвестиції не приходять в країни, де мало молодих людей, тому що потрібні працівники, споживачі. Тобто це важлива для нас історія, коли ми маємо відновлювати своє населення для економічного зростання, щоб зростав наш добробут також.

Якщо ми говоримо про пріоритети, кого ми залучаємо, а кого повертаємо, то спочатку ми повертаємо своїх. Але держава буде одночасно працювати по всіх своїх напрямках, в тому числі і над стимулюванням народжуваності і підвищенням тривалості і якості життя. Адже в Україні висока рання смертність. На першому місці серед причин смертності — серцево-судинні хвороби, хвороби спричинені курінням. Люди часто не проходять вчасно моніторинги і приходять до лікарів із важкими занедбаними захворюваннями.

Демографія — це про все це. Це про те, що ми маємо піклуватися про людей в країні, не тільки про народжуваність, чи про те, кого ми запрошуємо, а й про те, щоб люди тут проживали якісне життя і мали свідому поведінку, щоб про нього піклуватися. Такої свідомої поведінки в Україні немає на рівні культури.

‍