Оригінальна публікація на сайті NV

Ми можемо вийти за межі себе, спроектувати себе в майбутнє, і надія допоможе зберегти себе як людей. Без надії не залишається простору для вибору. Без простору вибору не залишається свободи

Почесна промова Максима Буткевича на щорічній конференції Інституту фронтиру з осмислення досвіду Майданів

Дотепер, вже місяць по звільненню, мене переповнює - і переповнюватиме надалі - неймовірна вдячність до всіх людей, які пам’ятали про мене. Пам’ятали про нас. Адже я — лише один з сотень і тисяч наших хлопців і дівчат, які опинилися за гратами під контролем Російської Федерації. Я вдячний тим, які пам’ятали, молилися, писали, публікували, згадували, робили те, що могли, аби наблизити моє звільнення. Аби наблизити наше звільнення.

Передусім треба сказати, що значну частину тих двох років і чотирьох місяців у полоні я провів майже взагалі без будь-якого контакту із зовнішнім світом. Іноді можна було перетнутися з новими полоненими на 20 секунд на помивці, яка була нечасто і, проходячи одне повз одного, сказати хто звідки, і спитати, як там справи, у тих, кого взяли в полон пізніше. Але навіть тоді у мене ні на хвилину не виникало сумнівів, що про мене пам’ятають і за мене борються. Коли зв’язок з’явився, я дізнався, що ця боротьба мала значно більші масштаби, ніж я собі міг уявити. Величезна кількість людей, багатьох з яких я взагалі не зустрічав в своєму житті, так чи інакше була долучена до цього процесу.У мене не вистачить життя всім подякувати. Я взагалі не думаю, що за такі речі можна належним чином подякувати. Мабуть, єдине, що я можу зробити — знову і знову казати, як це важливо для мене. Мабуть, єдина можлива подяка з мого боку — долучитися якомога більше і повніше до звільнення тих, хто все ще лишається там.

Відповідальність і свобода — це одне і те саме. Це дві сторони однієї монети

Чудово бути вільним. Просто неймовірно бути вільним. Я ще оговтуюсь трохи, звикаю до великого міста знову, потрошечки, по одному, по одній, зустрічаю людей, яких так давно не бачив і так давно і не чув. І всі, кого я зустрічаю, переповнюють моє життя щастям.

Ці слова звучать, мабуть, трохи пафосно чи гучно. Але це такий час, такі умови, коли інших доречних слів просто не існує. Усі близькі, рідні люди, знайомі і ще особисто не знайомі справді роблять мене щасливим. Вони роблять моє відчуття свободи ще чіткішим і сильнішим.

Мене питали днями, як я відчуваю свободу, те, що вільний, чи відчуваю це взагалі. Питання свободи особистості, свободи людини — одне з ключових питань філософії, стосовно якого точаться дебати всю історію людської думки: чи вона взагалі існує, чи це ілюзія? Так от, це дуже практична річ, і я її відчуваю. Для мене це питання не стоїть у філософському чи практичному вимірі, бо це один і той самий вимір.

Щоби відчути, що таке свобода, треба побути в умовах, де цієї свободи майже нема. Чому майже? Тому що вона є завжди як внутрішній вимір, який треба оберігати, захищати й іноді приховувати, щоби врятувати. Я намагався, я молився, щоби його зберегти. Дякуючи багатьом людям і слава Богові, мені, здається, це вдалося.

Відчуття свободи, яке я маю тепер, настільки практичне, що його можна помацати. Це у в найпростішому розумінні свобода вибору: від вибору, що ти хочеш пити, що ти хочеш їсти, чи ти хочеш піти праворуч або ліворуч, чи ти хочеш говорити або мовчати, які в тебе плани на день, які в тебе плани на життя, ти хочеш відповісти людині це чи інше, чи взагалі нічого не хочеш відповідати. Кожного з цих простих питань там просто не існує, тому що ти п'єш те, що тобі дають, якщо дають. Ти їси те, що тобі дають, якщо дають. Ти ідеш туди, куди тобі скажуть. Скажуть стояти — ти стоїш, лягти — ти лежиш, відтискатися — відтискаєшся, присідати — присідаєш. На розтяжку — на розтяжку. Голову вниз, руки вгору, удар по печінці - ти усе відчуваєш, в тебе немає вибору.

Мої попередні уявлення про насильство були поверхневими. Ми всі асоціюємо його передусім з руйнацією, з тим, що можна знищити, поламати, знищити, якщо мова про живу істоту, про людину. Я раптом відчув, що насильство не про це. Фізичний вплив — це вже наслідок.

Насильство — це передусім перетворення людини на предмет. Коли вона робить те, що ти хочеш, щоби вона зробила, і не робить того, чого ти не хочеш, щоби вона робила. Це коли ти перетворюєш людську істоту на ляльку: вона скаже те, що ти їй скажеш казати, поводитиметься так, як ти їй скажеш поводитись. Інакше, якщо вона раптом цього не робитиме, вже як наслідок, ти маєш можливість поламати її, ментально або фізично. Це дуже просто зробити, людина набагато крихкіша, ніж ми собі можемо уявити. Ми про це знаємо, але одна справа знати, а інше — це відчувати у повсякденні.

Оця дегуманізація, перетворення людини на предмет, який можна переставити, покласти, поламати, якщо вона вам набридла або дратує - оце і є насильство, яким просякнута вся система, у якій перебувають наші ув’язнені, військовополонені, засуджені і незасуджені, наші цивільні полонені.

Ця система просякнута насильством, навіть якщо вас не б’ють. Мене не били більше року. Це був спокійний час, порівняно з попереднім періодом, можна навіть сказати, було комфортно. Я міг читати, а з весни цього року міг навіть отримувати і писати листи. Але відчуття, що ти живеш в системі, яка побудована на насильстві, було постійним. Ти постійно очікуєш наказу, на який треба правильно відреагувати. Ти живеш в режимі і вибору не існує. Ти розумієш, що ти не людина, насправді.

Тобто ти людина лише тою мірою, якою ти зберігаєш свій внутрішній світ, внутрішній простір, тому що тебе не можуть змусити думати інакше. Можуть змусити говорити, можуть змусити мовчати, але змусити не думати і не відчувати не можуть. У тому числі, відчувати вдячність, співчуття, емпатію, яку ти придушуєш у собі, бо там вона небезпечна, але саме вона робить тебе все ще людиною.

Увечері 24 лютого 2022 року я пішов до військкомату, маючи антимілітаристські переконання і ніколи не служивши до того у війську. Я відчував, що це найправильніша річ, яку я можу зробити. 4 березня я уже був вже діючим офіцером, а кілька днів по тому — командиром взводу. І у мене не виникало внутрішньої суперечності стосовно того, що я антимілітарист і правозахисник, і що я водночас офіцер, солдат, воїн, що я захищаю життя і для цього я беру до рук машину, спеціально придуману для того, щоби цього життя позбавляти.

Але за що я воюю, за що ми воюємо? Державний суверенітет, незалежність, Україна — це важливі і ключові для нас поняття, але вони ґрунтуються на чомусь, що відрізняє нас від них.

Перебуваючи в тій системі, спілкуючись із наглядачами і з іншими ув’язненими (в колонії ми перебували впереміш: засуджені військовополонені, ті, хто сиділи за некримінальними статтями, так звані «політичні», і ті, хто відбував покарання за кримінальні злочини, місцеві), я намагався зрозуміти, як вони сприймають те, що відбувається, і різниця була дуже відчутною. Я відчував атмосферу системи насильства не лише як таку, на якій побудовано полон або тюрму, а як таку, на якій побудовано світ, що його намагається принести з собою окупант. А весь світогляд тих, за ким я спостерігав, побудований на тому, що «ми не можемо вирішити нічого, вони все придумають за нас, не треба казати зайвого, треба поводитись так, як кажуть». Не в тюрмі, а у житті, у державі. Тоді годуватимуть, доглядатимуть, можливо не дадуть зробити щось погане. Але боятися треба все одно.

Їхній світ побудований на конформності, на страху і, говорячи спеціалізованою мовою, на повній втраті суб'єктності. Відмова від agency, від власної ініціативи, від можливості вибору, від власної свободи — це те, на чому побудований «русский мир». І це те, що вони несуть зі зброєю в руках до нас, до нашої спільноти, на наші землі. За цю відмову, звісно, є певна винагорода, крім відчуття, що про тебе подбають, якщо поводишся правильно: ти належатимеш до величезної потуги, якої всі бояться. «Нас бояться, а отже поважають», — вважають ті, з ким я спілкувався. Для декого сюрпризом було, що повага і страх — це дуже різні, а іноді протилежні речі. Окрім того, вони неспроможні зрозуміти, навіщо такі люди, як ми, боронять власну свободу. Адже зі свободою іде ще одна неприємна для декого з моїх тамтешніх співрозмовників річ — відповідальність. Для багатьох зручніше і приємніше жити в системі, яку представляє «русский мир», коли відповідальність бере на себе національний лідер, а пересічний громадянин не відповідає за війну, за гори тіл і ріки крові, за знищені міста, за агресію, за ненависть, за каліцтва, за горе і за сльози. Питання про особисту відповідальність кожного було для них або безглуздим, або настільки дискомфортним, що вони намагалися його уникати.

Відповідальність і свобода — це одне і те саме. Це дві сторони однієї монети. Це сіамські близнюки. Можете докинути інші метафори, але я думаю зрозуміло, про що мова. І це відповідальність не лише за себе і свої вибори, за світ, який ми створюємо, а за те, що ми не перетворюємо тих, хто поруч з нами, на предмети, що ми поважаємо іншу людину саме як людину, в тому числі, в речах, які нам не комфортні. Ми поважаємо її право говорити те, з чим ми не згодні, робити вибори, які би ми не зробили.

Іноді дуже хочеться, особливо в ситуації війни, звузити простір свободи, тому що дуже хочеться перемогти, але якщо ми це зробимо — ми програли. От саме тоді ми програли, бо тоді не зрозуміло, що ми захищаємо.

З певного моменту мені там траплялися книжки. Першу книжку я не згадуватиму, бо це було пропагандистське барахло, дуже неякісно написане. Другою книгою був Новий Заповіт. Пізніше був Антуан де Сент-Екзюпері. Звісно, я перечитав «Маленького принца» і побачив його зовсім іншими очима. Але ще там був твір, який я читав підлітком і тоді не зрозумів — «Лист до заручника». Це невеличкий есей, який Екзюпері написав до свого друга, що на той момент жив на території, підконтрольній нацистській Німеччині. Письменник намагався показати, що, на його думку, відокремлює тих, хто бореться з нацизмом, від нацистів. Він написав, що це повага до Людини, і «людина» була з великої літери. Ось наріжний камінь нашої політики. Без поваги до людини ми з ними просто не відрізняємось нічим, а якщо вона є (а вона у нас є), це робить нас із ними мешканцями різних світів. Ми захищаємо свій світ, де людина означає все, а у тому, іншому світі, людина просто ще один предмет, який треба і можна використовувати для досягнення якихось цілей. Мені здається, це дуже важлива фраза і дуже важливий твір, щоби не забувати, що є для нас засадничим.

Я не є типовим гуманістом, який вважає, що людина — ідеальне створіння. Людина, як відомо, посередні між янголом і демоном, між всім і нічим, про що пишуть з часів апостола Павла. У деяких ситуаціях нам треба відчути власні межі і зрозуміти, чи ми можемо їх перейти, стати вище, чи можемо піднятися над собою, тому що це наш вибір. У деяких ситуаціях треба все одно спробувати, навіть якщо це здається неможливим.

Ми, напевно, єдині живі істоти, які можуть собі це дозволити — перевершити самих себе. Уміння розв’язати суперечності, які неможливо вирішити, вміння не лише співжити, але співчувати і взаємно збагачуватися з людьми, з якими ти не згоден, на ґрунті взаємної поваги — це те, що іноді здається неможливим. Але треба намагатися перевершити себе. І в цьому для мене полягає надія.

Новий заповіт я перечитав разів п’ятнадцять. Це одна з тих книжок, які читаєш незалежно від ставлення до релігії і щоразу відкриваєш щось нове. Так от, Апостол Павло писав, не дослівно звісно, що ми надіємося на те, чого не бачимо, на те, чого не маємо, тому що коли бачиш — воно вже існує. Ми можемо зробити невидиме реальністю. Ми можемо вийти за межі себе, спроектувати себе в майбутнє, і ця надія допоможе зберегти себе як людей. Без надії не залишається простору для вибору. Без простору вибору не залишається свободи. Без свободи ми не можемо ні співчувати одне одному, ні любити одне одного, ні творити. Ми не можемо бути людьми.

У нас є свобода, у нас є емпатія, співчуття, у нас є любов, хоча іноді ця любов проявляється в тому, що ми беремо до рук автомати. Ми зберігаємо себе як людей, ми зберігаємо все, що загрожене: те, що лишилося від послідовно зруйнованого Російською Федерацію міжнародного гуманітарного права; повагу до чужих прав і свобод; те, що лишилося від міжнародної системи безпеки; все, що зберігає в людях людське. І коли в нас виникає спокуса відсунути вбік деякі з цих речей, щоби технічно здобути перемогу на полі бою, треба дуже добре усвідомлювати це.

Нам треба берегти цей світ. Це означає берегти і поважати одне одного попри втому, попри виснаженість і вимотаність, яка дуже добре відчувається. Найгірше — те, що у когось починає зникати надія. Вона не може зникнути. Надія — це те, на чому ми тримаємось, тому що вона переплетена нероздільно з усім іншим важливим, що робить нас людьми.

Я дуже сподіваюся, що нам вдасться подолати спокуси, вдасться подолати ворога, не лише зовнішнього, і залишатися тими, ким ми є - вільними і солідарними, співчутливими людьми у вільній країні, ставши ще вільнішими через цю жахливу трагедію, перевищивши себе. Мені дуже хочеться особисто від себе вимагати зробити все для того, аби це стало реальністю.

Промова Максима Буткевича зі вступним словом Йосифа Зісельса

‍

‍