Гідність є однією з базових цінностей, на яких тримається українська національно-громадянська ідентичність. Це категорія, до якої ми особливо чутливі й добре відчуваємо момент її порушення. Майдан 2013–2014 років став ситуацією, коли сукупність загрожених індивідуальних гідностей переросла в колективну і тоді для її захисту на вулиці вийшли сотні тисяч людей. Водночас поза кризовими моментами гідність переважно лишається персональною категорією і не переходить у колективну форму в повсякденному житті.

Про природу української гідності, значення досвіду свободи для готовності її захищати, а також про мобілізацію - не як разову акцію, а як тривалий шлях для всього суспільства - говорили учасники Щорічної конференції з переосмислення досвіду Майданів під час панелі «Людина», яку модерувала Ольга Духніч, керівниця напрямку «Демографія та міграція» Інституту фронтиру.

У дискусії взяли участь:

Олександр Фільц, ректор університету UNBROKEN
Вікторія Дворецька, радниця військового омбудсмана, керівниця ГО Frontline Reforms
Георгій Коваленко, священик Православної церкви України

‍

Цінності, гідність, повага

Періоди утвердження людської гідності в історії завжди пов’язані з прагненням до свободи й демократії. Одне з найточніших її означень дав Сократ - як вірність власному розуму та совісті.

Наступним важливим етапом стало Просвітництво. Людство виходило з епохи релігійного фанатизму і формулювало вимогу свободи мислення та духу. Це втілилося у відомій формулі Sapere aude - «май відвагу користуватися власним розумом» або «май відвагу бути значущим».

Сьогодні гідність часто зводять до взаємної поваги. Однак цього недостатньо, адже повагу можна виявляти й до негідних вчинків чи людей. Справжнє питання полягає в іншому - як лишатися гідним у ставленні до іншого. Поняття інтерсуб’єктивної гідності виходить із того, що кожна людина має потребу захищати свою відвагу і совість заради істини - тобто власну справедливість і людяність. У цьому сенсі гідність безпосередньо пов’язана з ідентичністю.

У сучасній термінології інтерсуб’єктивна гідність означає повагу до ідентичності іншого. Йдеться не про уникання конфлікту чи відмову від позиції, а про визнання права іншого мислити інакше та готовність до аргументованої розмови. Водночас, якщо людина чинить негідно, відмова в повазі може бути формою гідної позиції.

В українському суспільстві досі діє логіка «свій - чужий», у межах якої ми охочіше захищаємо тих, кого вважаємо частиною «свого» кола. Натомість нам бракує універсальної гідності у взаємодії з тими, хто не належить до нашої групи і не має з нами спільного досвіду. Дослідження показують, що така універсальна гідність формується там, де працюють інституції, діють спільні правила і існує довіра до них. Тому, говорячи, зокрема, про довіру до церкви як інституції, важливо також говорити про довіру до віри та до людей, яких ця інституція представляє.

Українці часто формулюють запит до взаємодії у вигляді вимоги до інших: «не робіть нам того, чого ми не хочемо» або «ставтеся до нас так, як ми цього хочемо». Проте і срібне, і золоте правила етики - це не вимога до зовнішнього світу, а правило для себе. Срібне правило звучить як «не роби іншому того, чого не хочеш, щоб робили тобі». Золоте - «роби іншому те, що хочеш, щоб робили тобі», з принциповим уточненням: не очікуючи взаємності.

Майдан повернув у публічний простір розмову про цінності, яка проникла в усі сфери життя. Але залишається відкрите питання: чи відповідає наше повсякдення тим цінностям, які ми виносили на прапори і декларували в гаслах? Мову цінностей легко імітувати - люди швидко навчаються правильно говорити. Натомість значно складніше вибудувати мову чеснот, яка проявляється у щоденних діях.

Людина є цінністю - це базова система координат нашого співжиття. Справедливість натомість є чеснотою. Якщо людину ми маємо визнавати цінністю у кожній дії, то справедливість потребує постійної практики. Життя має стати простором щоденної роботи над чеснотами, що відповідають поділюваним цінностям. Самі ж цінності є мовою ідентичності.

В основі кожної інституції лежить певна чеснота. Спочатку хтось власним прикладом уособлює мужність, справедливість або мудрість. Це помічає спільнота і визнає потребу в таких якостях. Лише після цього постає інституція - військо, суд чи університет. Коли ж інституція втрачає зв’язок із первинною чеснотою, починається її виродження і корупція.

Гідна позиція не виключає чітких моральних оцінок. Назвати людину негідником за наявності підстав - означає захищати гідність інших, якою вона нехтує. Це теж форма гідної постави.

Політика є мистецтвом управління полісом. У демократичному суспільстві влада може будуватися лише через участь гідного й відповідального громадянина, готового в критичні моменти брати на себе відповідальність. Розчарування політичними системами не повинні знищувати готовність служити спільному благу - навіть тоді, коли це вимагає особистих жертв. У крайньому вимірі таку готовність можна порівняти з жертовним служінням Христа.

Якщо у 2004 році ми були радше мрійниками, то Революція Гідності стала спробою зрушити перешкоду на шляху еволюційного розвитку. Поступ суспільства залежить від тривалої щоденної роботи й практикування чеснот, зокрема через взаємодію з інституціями. Ніщо не відбувається миттєво. Кожен робить свій малий внесок, із якого складається спільна справа.

Такі події, як Майдан чи війна, народжують героїв - гідних і сильних людей. Водночас Революція Гідності забрала в нас багатьох із них. А ті, хто становив її живу основу, продовжили боротьбу в інших формах.

‍

Людина і війна

Природним є бажання звернутися до країн-партнерів по пораду щодо мобілізації, збереження гідності та суб’єктності. Водночас слід усвідомлювати: жодна держава, окрім нас і ворога, якого ми не беремо за приклад, не мобілізує своїх громадян для повномасштабної війни.

Україна не раз переживала моменти підвищеної відповідальності, коли люди брали на себе відповідальність не лише за власне життя і родину, а й за країну. У такі періоди гідність набувала ширшого змісту - як готовність захищати спільний дім. 2022 рік чітко показав цю хвилю усвідомлення цінностей: чисельність українського війська зросла з приблизно 230 тисяч до майже мільйона. Початок повномасштабного вторгнення в багатьох аспектах нагадував Революцію Гідності - несподіваним масштабом, спільною метою і ясним розумінням того, що потребує захисту.

До 2025 року армія пройшла через глибокі трансформації та важкі втрати. Питання мобілізації стало одним із найгостріших викликів - не лише для системи державного управління, а й для збереження країни, її державності та суб’єктності.

Люди, мобілізовані не з власної волі, часто переживають сам процес як втрату особистої суб’єктності. Разом із нею зникає і відчуття гідності: для дорослих людей мобілізація нерідко означає різке позбавлення контролю над власним життям. Середній вік мобілізованих - 45–55 років. Це чоловіки з усталеним побутом, родинами, роботою, кар’єрою і сформованою соціальною роллю. Потрапляння в нове, незнайоме середовище стає для них серйозним випробуванням. Більшість ніколи не проходили строкової служби, не знають військової ієрархії та не розуміють правил функціонування в цих умовах. У результаті вони переживають не просто зміну способу життя, а глибоку втрату власної суб’єктності. Це вказує на потребу цілеспрямованої і системної роботи з людьми.

З погляду психіатрії будь-яке насильницьке переміщення людини в нові умови всупереч її волі є розладом адаптації, що може мати різні форми прояву. У такому стані людина перебуває в психологічній нестабільності, але від неї очікують ефективної участі в бойових діях. Говорити в цих умовах із державою про неефективність такого підходу вкрай складно, адже країна водночас потребує боєздатного війська.

Ситуацію додатково ускладнюють когнітивні впливи ворога та брак системної підтримки родин мобілізованих. Близьким майже не пояснюють, як вони можуть підтримати чоловіка, сина чи батька на службі, хоча найближче коло відіграє одну з ключових ролей у збереженні стійкості військовослужбовця. Родини часто перебувають у розгубленості й не розуміють, чого очікувати далі. Якщо ми справді говоримо про гідність і людину як цінність, держава має створювати умови та інфраструктуру, які дозволяють військовослужбовцеві на будь-якій позиції зберігати суб’єктність, відчуття захищеності та можливість відстоювати свої права.

У період з 2014 по 2022 рік українська армія зазнала глибокої трансформації. З’явилися командири нової формації, а ключовою відмінністю нашого війська від війська ворога стало лідерство. Люди йдуть за підрозділами і командирами не з примусу, а через чесноти, які вони уособлюють. Саме це дозволило витримати перші місяці повномасштабного вторгнення.

Війна 2025 року дедалі більше виглядає як війна екранів, карт і зображень із неба, які бачать на командних пунктах. Контакт із реальністю відбувається через монітори - дуже близько, але опосередковано. За кожною такою картинкою є конкретна людина - лідер, формальний або неформальний. У кожній групі має бути хтось, кого знають, кому довіряють і хто вміє працювати з людьми. Розвиток лідерства і системна підготовка в цьому напрямку стають критично важливими.

Щоб люди йшли до війська, вони мають відчувати хоча б мінімальну свободу вибору. Для цього необхідні довіра до держави, до командирів і до самих правил, а також відчуття наявності прав. Ця формула була сформульована ще у 2015 році й залишається актуальною сьогодні.

Військо може бути школою чеснот, насамперед мужності. Але сама по собі участь у війську не робить людину мужньою, так само як не формує автоматично готовність практикувати чесноти. Як військову спеціальність опановують у навчальному центрі, так само потребує уваги й світоглядна підготовка. Ідеться не лише про армію. Майдан і війна - це не справа окремої групи людей чи передового загону. Йдеться про все суспільство.

Нам потрібна всеохопна мобілізація країни, але не в тоталітарному сенсі. Йдеться про здатність діяти як єдиний організм, зосереджений на спільній меті. Мобілізацію варто розуміти як рух і внутрішню подвижність. Це шлях нашого життя сьогодні - не тимчасовий стан, а тривалий спосіб існування. І не лише для тих, хто мобілізований у військовому сенсі, а для суспільства загалом і для кожної людини окремо. Цей шлях потребує постійних практик - фізичних і світоглядних: уміння бути громадянином і здатності захищати власну незалежність та територіальну цілісність.

‍

Сенси Майдану

У статті «Апологія Майдану», опублікованій у 2015 році, було сформульовано дві ключові ідеї. Перша з них полягає в тому, що Україна є унікальною державою початку ХХІ століття. Вона постала як незалежна країна на піку постмодерної філософії, що визначала інтелектуальний контекст 1990-х років. Оскільки українська державність формувалася не як цілком усвідомлений проєкт, більшість її інституцій виникли в середовищі постмодерного мислення. Досвід такого становлення є унікальним: жодна інша держава не проходила подібного шляху, хоча ми самі ще не до кінця усвідомлюємо, що саме здійснили і яке значення це має для світу.

Майдан радикально зламав цю логіку. Він засвідчив завершення попередньої історичної епохи й вичерпаність формули «свобода, рівність, братерство», на якій тривалий час спирався західний демократичний світ. Ця епоха минула, і старий девіз більше не відповідає реальності. Натомість виникає потреба в іншій ціннісній конфігурації - свободі, довірі та праві. Саме це й проговорив Майдан. Історія показує, що світові війни починалися тоді, коли знецінювалися міжнародне право та довіра між політичними спільнотами.

Принципово важливим є усвідомлення змісту слів, якими ми користуємося. Єдність, як і рівність, не означають однаковості або уніфікації. Додавши до них свободу - коли люди рівні, але залишаються різними, - ми отримуємо підставу для порозуміння в питаннях, які часто стають джерелом розколів.

Онтологія - це базова основа, фундамент, на якому ми стоїмо. Вона не завжди усвідомлюється, але повною мірою проявляється в критичні моменти - під час Майдану чи війни. Важливо, щоб ця основа була осмисленою, щоб ми змогли свідомо артикулювати власну ідентичність. Поруч із цим необхідна телеологічна складова - розуміння мети й сенсу наших дій. На онтологічному ґрунті має з’явитися чітке бачення стратегічної цілі.

Ми, українці, відчули смак свободи у 2004 році, утвердили його у 2014-му і переживаємо кризу цього досвіду у 2024–2025 роках. Водночас цей досвід уже став частиною нашого чуттєвого, смислового і життєвого переживання. Щойно виникає загроза свободі - навіть у символічній формі - суспільство реагує, зокрема через такі явища, як «картонковий Майдан». Відчуття свободи внутрішньо присутнє в кожному з нас, навіть якщо ми його не завжди усвідомлюємо. Але цього замало. Завдання людського розуму - навчитися це відчуття називати, осмислювати й надавати йому понять. Усвідомити, якою є наша свобода, яку ми створили, і якими є люди, що її захищають. Щоб рухатися далі, ми маємо сформувати власну філософію - ту, початок якої було закладено на Майдані. Вона вже присутня у внутрішньому досвіді країни й у публічних дискусіях, але потребує осмислення і концептуалізації.

Йдеться про вибір жити, а не виживати. Ми проживаємо власне життя, і його варто прожити гідно. Сьогодні ми перебуваємо в надзвичайно плідному часі невизначеності, який відкриває багато можливостей для реалізації. Цей час надає сенс життю мільйонів людей - іноді настільки глибокий, що за цей сенс вони готові віддати життя.

Перед нами - перспектива вічності. Віра у вічність або в те, що є більшим за окрему людину, дає змогу робити речі, плодів яких ми, можливо, ніколи не побачимо. Але їхня цінність від цього не зменшується. Вона важлива і для людської душі, і для народу. Як сказано в Одкровенні, коли народи прийдуть до небесного Єрусалима, важливо, щоб серед них був і український народ - зі своєю честю, славою та власним внеском.

‍