Що ми маємо знати про місто, яке у 2022 році стало щитом для Миколаєва та Одеси, у якому народжується чотири дитини на місяць і яке вимушено живе під землею, бо є фактично зоною бойових дій? Які історії розказує нам степ і Великий Луг, що відроджується після руйнування Каховської ГЕС? Як зберегти пам’ять, коли її фізичні прояви стирає з лиця Землі війна і що саме нам важливо запам’ятати?

Конференція «Херсонщина на фронтирі: степ, ріка, фортеця» стала завершальним акордом виставки, яка пунктирно накреслила тематичні лінії – пам’яті, спадщини, довкілля, міфології, щоденного життя на з війною, яка спочатку наближається, а тоді вривається вповні.

Ця подія стала можлива завдяки партнерству і спільним зусиллям команд Інституту фронтиру та Мистецького Арсеналу за підтримки Erste Stiftung. 

Кілька важливих думок, які озвучили учасники:

- Війна змінила вартість і вагу особистих спогадів, які є тепер чимось більшим, аніж приватний досвід. Феномен випадкового свідчення став інструментом роботи з пам’яттю.

- Херсон сьогодні – це інше місто, яке продовжує змінюватися. Ніхто не знає, яким воно зрештою буде. Самі ж херсонці можуть зберегти пам’ять, передати її і сформувати нову ідентичність.

- Важливо створити архіви свідчень та досвідів, які б охоплювали тактичний та історичний рівні і зрештою, могли працювати на наше майбутнє.

- Крім культурної спадщини регіон має унікальний ландшафт, багато заповідних територій і види тварин, які більше ніде не живуть. До червоної книги з найвищим охоронним статусом «критично загрожений» внесено сліпака піщаного. Причиною загрози зникнення виду вказана війна.

- До повномасштабного вторгнення Херсонщина стикалась з викликами нерозуміння, уявлення про регіон, як «ватний» і аграрний, але насправді це не так. Сьогодні – це осередок спротиву. Важливо говорити про те, що це – легендарна і символічна територія, глибоко вплетена в історичні глобальні сенси, у спадок Ольвії та Литовського князівства.

- Сила і стійкість Херсону – у його людях, які не хочуть, щоб їх називали незламними. Ці люди звикли жити вільними і боротися за свої права та гідність. Вони були такими і до повномасштабного вторгнення, але загроза драматично проявила ці якості. Херсонці виходили з протестами попри велику небезпеку, бо відчули, що втрачають важливе.

- Живучи у степу, ти завжди мусиш бути на сторожі, бо ландшафт робить тебе вразливим і ти має пильнувати загрозу. Але водночас степ – це про гостинність і про сильне горизонтальне суспільство.

- Знайти своє призначення, бути корисним іншим – ось запорука психічного виживання в місті. Херсон відчуває виснаження робочих рук, хто міг – виїхав. Лишилися переважно старші люди, які беруть на себе опіку за слабшими і обслуговування потреб міста. Вони дбають, лагодять, працюють, бо знають – якщо не відновлювати зруйноване, це веде до занепаду, і в такі місця не повертається життя і люди.

- «Червону зону», де все ще живуть люди, витягають на своїх плечах і контролюють волонтери. Ті, хто обирає лишатися, фактично роблять територію живою.

- Херсон має заряд і спроможність формувати сенси, а його фронтирність і створена через це напруга може стати енергією. Зараз він бореться за виживання. Він може реалізувати свій смислотворчий потенціал, але не може сам вирішити питання безпеки.

- Подальші сценарії для Херсону залежать від тої ж таки безпеки, як багато людей зможуть повернутися, чи буде для них житло і робота, як відбуватиметься відновлення. Це впливає на майбутнє міста і громади. Історично Херсон був містом навколо фортеці. Тож, чи може йтися про перспективу військового хабу як системи стійкості в умовах постійної загрози.

- Терміну «український південь» не існувало до повномасштабного вторгнення. На зміну конкуренції областей прийшло відчуття плеча від сусідніх Одеси і Миколаєва, які розуміють роль того, що Херсон зупинив наступ собою.

- Думати і говорити про те, яким буде Херсон, треба вже зараз і для цього потрібна дискусія, де мають звучати голоси херсонців. Як тих, що зосталися, так і тих, хто виїхали, але і фахівців, не приналежних до регіону. Важливо мати візію і не збитися у те, що «найкраще майбутнє – це молодість, що минула». Варто думати про вирішення проблем таким чином, аби не створювати нових і як досягати результатів без насилля над іншими.

- Жити на фронтирі –  означає бути оголеним нервом. Це боляче і цікаво.

‍

Світлини:  Андрій Цикота, "Мистецький арсенал"

‍