Україні важливо забезпечити стійкість і спроможність обороняти державу як у війні з невизначеним горизонтом тривалості, так і у повоєнний період. Стратегічний підхід і розуміння того, як різні сфери на рівні держави та на рівні індивіда перетинаються і впливають одна на одну, та балансування багатьох факторів – це те, що потребує уваги і зусиль вже нині, якщо ми мислимо категоріями майбутнього.

Закрита експертна зустріч «Мобілізація як системна проблема демократичної держави у тривалій війні», організована Інститутом фронтиру, — спроба поглянути на це явище ширше, ніж крізь потребу у наповненні війська і суто мілітарну складову. 

У події взяли участь представники аналітичних центрів, організацій, що працюють у сфері безпеки, та військові.

Керівник програми «Безпека та стійкість» Інституту фронтиру Віталій Руденький та керівниця аналітичного напрямку БФ «Повернись живим» Ярослава Братусь представили фрагменти тематичних досліджень. 

Важливі тези з презентацій та обговорення:

— Мобілізацію варто розуміти як цілісну систему, яка починається від контакту з представниками ТЦК і триває до моменту, коли людина потрапляє у військо та починає виконувати свої обовʼязки на новій посаді. Цей процес слід розглядати у контексті не лише війська, а й середовищ, які впливають на мобілізованого та його родину. Тому одне лише коригування  роботи ТЦК і СП не дасть структурних змін – потрібна ширша рамка переосмислення мобілізацій.

— Успадкована з радянських часів модель мобілізації не підходить до умов демократичного інформаційного суспільства, коли негативні новини, навіть якщо це окремі випадки, поширюються з швидкістю пожежі і саме вони  формують ставлення громадян до мобілізації загалом.

— Родина невидима для мобілізаційної системи і державних установ, доки з мобілізованим не станеться щось лихе. Близькі перебувають в інформаційному вакуумі щодо подальшої долі рідної людини і потерпають від невизначеності. Потрібна робота з сім’єю рекрута ще на етапі точки входу у мобілізаційний процес. Родина мобілізованого — критично важлива цільова аудиторія.

— У суспільному сприйнятті ставлення до мобілізації змінилося, якщо порівнювати сьогодення з 2022 роком. Але також є об’єктивні фактори, за яких мобілізація ц не може виглядати так само, як на початку повномасштабного вторгнення. Йдеться не лише про виснаження різних галузей економіки, а й про довгострокову демографічну перспективу. Стійка мобілізаційна політика передбачає врахування того, що чоловіків мобілізаційного віку небагато і у наступні роки ставатиме ще менше. 

— Люди, які були мобілізовані примусово, у тому числі ті, що уникали мобілізації, обирають залишатися у війську замість СЗЧ за умов людяного ставлення командирів. На етапі підготовки підтримку у прийнятті рішення відіграє взаємодія з інструкторами базової загальновійськової підготовки. Йдеться про турботу у широкому значенні цього поняття: від купівлі предметів гігієни до участі у житті людини, наприклад, дозволу відлучитися і залагодити термінові справи. 

— Людиноорієнтована управлінська політика у війську та на всіх етапах мобілізації є гейм-чейнджером нинішнього етапу війни.

— Опитування свідчать, що українці в тотальній більшості розуміють: фронт потребує поповнення. Але це не виражається у їхньому особистому бажанні долучитися до війська. Невідомість щодо майбутнього породжує тривогу. Якщо людина від моменту мобілізації знатиме, що на неї чекає на кожному етапі, фокус її уваги буде спрямований не на страх як такий, а на те, як справитися із задачами.

— Досвід різних країн свідчить, що результативна мобілізація можлива за умов досягнення пасивної згоди громадян на мобілізаційну політику та за умови етичної взаємності між громадянами.  Пасивна згода (passive consent / tacit consent) — це стан, за якого громадяни не підтримують активно певну політику, але й не чинять їй опору.  Вона означає, що більшість населення мовчки терпить мобілізаційну політику, навіть якщо особисто нею незадоволена — не блокує її, не організовує колективного опору, не підриває легітимність держави. Пасивна згода досягається через довіру до обіцянок уряду, який провадить мобілізацію, та адміністративної справедливості процедур. Тобто мобілізація відбувається на практиці точно так, як це передбачено законом та керівними документами. 

Що ж до етичної взаємності — це негласний договір між людьми: я погоджуюся нести тягар, якщо впевнений, що інші несуть його теж. Етична взаємність зникає, якщо зʼявляється відчуття, що правила діють не однаково для всіх.

— В окремих підрозділах є позитивні практики поліпшення якості мобілізаційного процесу, засновані на людиноорієнтованому ставленні. Це впливає на суттєве зменшення СЗЧ і перетворює супротив людини на свідомий вибір залишатися у війську.  Ці напрацювання варто вивчати і поширювати на інші бригади.

— Людиноцентричність у війську — це не про зменшення ризику загибелі, а про здатність держави вести довгу війну без виснаження суспільства. Військо має бути не місцем втрати свободи, а середовищем розвитку, нових зв’язків і соціальним ліфтом.

‍

Підсумок: 

Стратегічним завданням держави у тривалій війні є стійкість мобілізаційної політики. Це передусім передбачає врахування демографічних обмежень України.

Тактичним завданням є досягнення пасивної згоди громадян на мобілізаційну політику. Така згода недосяжна, якщо уряд дає обіцянки, яких не здатен виконати. Зокрема, якщо мобілізація на практиці розходиться з тим, що прописано в законі та керівних документах. А також якщо людина відчуває, що мобілізаційний тягар розподілений нерівномірно.

Окрім того, українці не готові до пасивної згоди на мобілізаційну політику, яка виключає людиноцентричний підхід і людяне ставлення до рекрутів на всіх етапах мобілізації та військової служби.

‍