Міграція українців через війну, хоча і не була першою, стала чи не наймасштабнішою за історію незалежної України. У піковий момент у 2024 році за кордоном перебувало 6,8 млн осіб, переважно жінок, дітей та старших людей, які виїхали через бойові дії. 

Окрім неї існували ще дві хвилі міграції: трудова, яка почалася в 90-х роках минулого століття, і пов'язана з отриманням безвізу - після 2014 року. 

Жодна хвиля міграції не отримала належної уваги з боку держави, відтак не було зроблено кроків, які би підтримували мігрантів і мотивували зберігати свою ідентичність за кордоном і передавати її нащадкам. 

Закордонна спільнота українців одночасно охоплює громадян України різних хвиль виїзду і осіб, які ідентифікують себе як етнічні українці, не маючи українського громадянства.

Водночас, сьогодні, коли неокупованій території України залишається приблизно 29 мільйонів людей, перед державою стоїть задача побудови взаємин із закордонними українцями та діаспорою, і ширше - переосмислення самого поняття української нації як глобальної. 

Ця потреба є нагальною одночасно у кількох вимірах: демографічному, адже виїзд працездатного та репродуктивного населення наклався на довоєнну кризу народжуваності і старіння, безпековому, зокрема, через здатність країни захищати себе і бути суб'єктним гравцем на міжнародному рівні, а також у культурному, національному та зовнішньополітичному. 

Як показує досвід інших країн, напрацьовані політики зв'язку впливають на успішність політик повернення та на демографічну політику в цілому. Належна робота з людьми за кордоном призводить до того, що, окрім ролі носія культури, вони отримують суб'єктність у сфері зовнішньої політики.

Інститут фронтиру проаналізував досвіди у побудові політик повернення та зв'язку чотирьох європейських країн: Хорватії, Ірландії, Франції та Польщі. Різні конфігурації підходів до взаємодії із закордонними громадянами і представниками етносу у різних куточках світу дають уявлення про можливі рішення для України, зокрема, з точки зору правового визнання і закріплення статусу для українців за кордоном.

Окреслені практики не є моделлю для сліпого копіювання, однак висвітлюють зони потенційних можливостей та ризиків і  можуть бути корисні українській державі у контексті напрацювання механізмів взаємодії з закордонними українцями. 

Матеріал створено Інститутом фронтиру за підтримки фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання у межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України - рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.  Зміст публікації є відповідальністю Інституту фронтиру та не відображає поглядів урядів Норвегії, Швеції та ІСАР Єднання.

‍