Що таке національна ідентичність? Чи вона впливає на готовність залишитися в країні у складних обставинах, чи, навпаки, відштовхує? 

Обговоренню цього питання, зокрема, була присвячена закрита дискусія «Національна ідентичність як фактор демографічної політики», яка відбулась у межах реалізації програми «Демографія та міграція» Інституту фонтиру.

Своїми розвідками у темі ідентичності поділилась Ольга Духніч, керівниця програми, та запросила учасників поміркувати над тим, чи готові українці частково передати державі функцію збереження ідентичності і що для цього потрібно, а також як зробити так, щоб ідентичність була ресурсом для залучення інших, а не жорстким вхідним квитком.

Вибрані тези зустрічі:

Чисельність українського працездатного населення скорочується, але важлива не тільки кількість людей, а також структура демографічної піраміди. А вона стрімко звужується і на зміну сьогоднішньому досить великому поколінню економічно активного населення, за 15 років прийде втричі менша кількість молоді.

Теперішня демографічна ситуація — результат дуже довгого і складного процесу. За даними Інституту демографії, якби не Голодомор і Друга світова, Україна увійшла би в незалежність з вісімдесятьма трьома мільйонами населення замість п’ятдесяти двох. Ці тридцять мільйонів — люди, які не народилися або передчасно загинули внаслідок цих трагічних подій, які мають і матимуть наслідки протягом десятиліть. 

«Демографічна тривога» (за Іваном Крастєвим) виникає тоді, коли населення країни скрочується через зменшення кількості молоді, а отже зникає впевненість у збереженні нації в майбутньому. Люди відчувають загрозу зникнення «своїх» і починають діяти нераціонально, тож ідея про інтеграцію мігрантів сприймається упереджено, а держава, яка це пропонує, — вороже. Внаслідок цього виникають або посилюються праворадикальні рухи, як, наприклад, у країнах Східної Європи після їхнього вступу до ЄС.

Українська ідентичність виникла набагато раніше, аніж ми отримали державу. До того ж, ми не мали можливості розвивати культуру як місце збереження національної ідентичності, як, наприклад, це робила Німеччина у ХІХ столітті, і почувала себе спільнотою. Для українців культура стала не місцем збереження ідентичності, а способом виживання, тож отримала надзвичайну цінність — те, що намагаються знищити, стає вкрай дорогим і сакральним.

Наша здатність мобілізовуватися при наявності загрози, гуртуватися, як це було на Майданах, та стійкість до асиміляції має інший бік, що втілюється довірі лише до «своїх» та поганій здатності до компромісів.

Тривалий режим виживання призвів до того, що навіть отримавши власну державу тридцять п’ять років тому, ми не дуже впевнені, що можемо довірити їй збереження нашої ідентичності.

Після початку повномасштабної війни регіональна ідентичність поступилася національній. Національна стала важливішою — не тільки через спільні радощі, а через спільну територію болю.

Українська ідентичність — емоційно заряджена. Навіть будучи більшістю в своїй країні, ми все ще часто поводимося як меншина: нам складно вийти з логіки виживання і розширювати ідентичність на людей, які, наприклад, поки не говорять українською.

Згуртованість на рівні світового українства тримається на емоційному зв'язку і дає можливість бути амбасадором, заряджати іноземців і просувати наші інтереси. Важливо розуміти, як спрямовувати цей заряд. 

Держава має визнати  закордонних українців частиною нації і включити в цілісну рамку. Прийшов час визнати, що ми  стали глобальною транснаціональною нацією.

Подія відбулась за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» та АТ «Приватбанк» у межах проєкту за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування урядів Норвегії та Швеції.

‍