Поточна війна  не є першопричиною демографічної катастрофи в Україні, але вона погіршує і без того складну ситуацію всередині країни. Чи зможемо ми за умов негативних демографічних тенденцій захистити себе, і чи достатньо нас буде для того, щоб нація існувала у перспективі мінімум 50 наступних років? Чи є місце людиноорієнтованому підходу у війську, і що там зазвичай ставлять після слова «людський» — капітал чи ресурс?

‍

Про це говорили учасники спеціальної події, яку організував Інститут фронтиру у межах 18-го Київського безпекового форуму. Модерував розмову Євген Глібовицький.  

Нинішня війна є екзистенційною, а її результат — значущим для того, чи будуть існувати Україна і українці як нація. Однак поруч із викликами оборони перед нами стоять питання про майбутнє і про те, що слід враховувати вже сьогодні у прийнятті рішень, у взаємодії з людьми, зокрема в контексті мобілізації, щоби це майбутнє з нами сталося. 

«Якщо ми говоримо про країну у війні, є специфічний показник рейтингу мілітарної участі (Military Participation Ratio). Йдеться про те, яка частина людського капіталу може бути залучена до війська, не завдаючи при цьому шкоди економіці. Це дуже операційна цифра, яка в різні часи залежить від багатьох факторів: рівня продуктивності, об’єму економіки тощо. Але спираючись на досвід війн ХХ століття, можна говорити про цифру 10-15% від усієї кількості чоловіків призовного віку. Ми не можемо знати і називати сьогодні конкретних цифр, але можемо припустити, що Україна доволі близько в наступні роки підійде до меж цього показника, - каже Ольга Духніч, керівниця програми «Демографія та міграція» Інституту фронтиру. - Є ще одна метрика, на яку безпосередньо впливає війна — це індекс шлюбного стиснення (Marriage Squeeze Index): кількість людей, які здатні створювати пари і народжувати дітей. Війна також впливає на це через виїзд молодих жінок та призов чоловіків. У випадку, якщо війна триватиме ще 5-10 років, ми можемо отримати негативну комбінацію показників цих двох індексів, що в свою чергу вплине на наші демографічні перспективи. І якщо на тлі цього ми будемо поводитися з людьми на війні як з безмежним ресурсом, ми можемо завдати шкоди власному майбутньому як нації. Бо може так статися, що завтра не буде кому його будувати».

Для війська вкрай важливо впроваджувати технології, які максимально зберігають життя людини. На війні людина найдорожча — це невідновлюваний капітал війни, на відміну від зброї.

Ставлення до людини в будь-якій армії світу — об'єктне, а солдат там — інструмент. Це не є якимось унікальним спадком радянського часу і в цілому нормально для такого специфічного організму, як військо, переконаний Ілля «Гендальф» Самойленко, офіцер управління розвідки полку «Азов».

«Ми — інструменти, військовослужбовці. Але деякі інструменти будуть для тупого удару, а інші — прецизійними,  і їх слід використовувати правильно і добре обслуговувати. Навіть у цій механістичній, дегуманізованій аналогії все одно видно велику турботу українців про «інструменти». У цьому різниця між нами та Росією, вони навіть не дбають про свої інструменти, тоді як ми це робимо», — каже він.

Нинішня армія поєднує дві складові, які важко гармонізувати: на тлі високої технологізації та нових рішень у системі зберігаються застарілі штабні процедури і значна кількість людей із радянським бекграундом — схильних до звичних, простих відповідей там, де ситуація вимагає новаторського пошуку. Це стосується і людського виміру взаємодії. 

Професіоналізм в армії невідривний від персональних здібностей і цінностей бійця, переконаний Ілля Самойленко. Водночас він говорить про певні обмеження, зумовлені специфікою армійської системи, які заважають молодшим командирам отримувати більше досвіду та зростати професійно: “Я хотів би децентралізованої системи командування та управління в армії, оскільки вона набагато краще відповідає поточній ситуації. Це коли командири можуть самостійно приймати рішення, маючи краще уявлення про ситуацію. Йдеться не про анархію, а про ситуацію, коли система глибоко спирається на людей, які дійсно виконують свою роботу, а не на тих, хто думає, що вони її виконують”.   

Думка про те, що застосування технологій у війні зменшить потребу у людях, є, м’яко кажучи, перебільшенням: технології можуть робити життя противника нестерпним і надавати перевагу на полі бою, але не можна повернути територію лише завдяки безпілотникам. 

«Дрони — це просто нова артилерія, а не щось революційне, здатне все змінити», цитує Ілля Самойленко своїх колег з британського війська.

Натомість велика війна і демографічні виклики створюють умови для переосмислення себе як нації. Українство стає глобальним: навіть ті, хто виїхав за кордон, здебільшого зберігають зв’язки зі «своїми». Ольга Духніч каже, що коли держава хоче взаємодіяти з мільйонами, які виїхали, для цього необхідні не лише політики повернення, але і політики зв’язку, навіть якщо ці люди обиратимуть залишатися поза країною.

«Нам потрібно залишити цих людей з нами, якщо це можливо. Варто будувати різні зв'язки — культурні, політичні, економічні. Це буде, можливо, заради дітей тих, хто поїхав, бо часом саме діти хочуть повернутися, але батьки не приймають такого рішення. Отже, нам треба виділити цим людям багато любові, бо, на жаль, ми не можемо дозволити собі бути просто нацією на певному клаптику землі», — резюмує вона.  

‍