‍

Про те, де ми є зараз, куди хочемо прийти і що нам потрібно, щоб досягти бажаного, йшлося під час панельної дискусії «Межі причетності: хто ми і чи хочемо це знати?». Подію у межах фестивалю Фронтера провів Інститут фронтиру спільно з Ukraїner за сприяння Фундпції Множина. Розмова об'єднала на одній сцені авторів та авторок есеїв проєкту «25 стратегічних питань для України».

А саме Тараса Лютого, який у своєму тексті питає, що таке криза людського, Олесю Островську-Люту, есей якої присвячений тому, чи здатні українці перетворювати досвід на знання, і Світлану Одинець із питанням про те, ким є діаспора для української влади.  Дискусію модерувала Софія Кочмар, продюсерка медіапроєктів Інституту Фронтиру.

Важливі тези з розмови:

‍

Про те де ми є зараз

Світлана Одинець: Діаспора, або ж українці за кордоном, — одна з груп, щодо яких в українському суспільстві існує лінія протиставлення, подібно до групи, що живе на окупованих територіях. І це відображається у дискурсі.

З одного боку, між українцями, які живуть за кордоном, і українцями, які є в Україні, існує різниця щодо емпіричного досвіду проживання щоденної реальності. Але мені здається, що між цими групами набагато більше спільності, зокрема, що стосується самопізнання, ніж будь-яких розрізнень. І саме зараз ми перебуваємо  у процесі самопізнання, який почався не так давно — ми намагаємося зрозуміти, ким ми є в часі, ким ми є в просторі екстенсивному і інтенсивному.

Олеся Островська-Люта: З початку війни більшість українських музеїв, є загроженими  і не можуть представляти свої колекції. Музей не може ризикувати колекцією і не може дозволити її знищити, бо має передати її наступним поколінням. І тому багато хто почав працювати з сучасним мистецтвом.

Бо зовсім інша історія з автором, який може піддати ризику свою власну роботу, подібно до того, як ми щодня ухвалюємо рішення перебувати в небезпеці, так і  художник може бути здатним поставити свій твір в ті самі умови, в які він ставить своє фізичне тіло. За таких умов музей ділить відповідальність з художником.

Водночас, аудиторія найбільше зацікавлена історією мистецтва або ширше - історією культури, аніж сучасною рефлексією. Я це пов'язую якраз з пошуком знань про себе. Існує  величезний інтерес до того, ким ми є.  Людині страшенно цікаво зрозуміти, що з нею відбулося.

Тарас Лютий: Коли ми запитуємо про те, ким ми є, ми губимося. Бо чим ми будемо міряти, ким ми є і як ми про це дізнаємося. Єдине, що в нас є, це у яких параметрах ми можемо здійснювати це дослідження. Ідентичність ми міряємо і в часі, і в просторі.

Маємо три часові пункти: минуле, теперішнє і майбутнє. І зараз ми у пункті теперішнього і дивимося на себе в минулому, де у нас є досвід проживання життя і взаємодії з іншими. І на основі цього ми починаємо вимірювати, ким ми були до цього часу і в яку точку потрапили тепер, у цю турбулентну ситуацію.

Наше життя — подорож. Пересування в просторі і в часі — це теж подорож. І ці речі дають змогу вимірювати і малювати картину ідентичності. Де найголовніше — маркер майбутнього. Ми не знаємо, що нас очікує, які випробування попереду, але ми не повинні задкувати, а лише дивитися вперед та проєктувати себе в майбутнє.

Ми шукаємо себе, вимальовуємо, виписуємо свою ідентичність, і вона відбувається в трьох часових точках і у просторі. Ми приїжджаємо в інші місця і відкриваємо іншість. Те, які є люди, як вони схожі на нас і в чому вони відмінні?

Про відповідальність як основу відкритого суспільства

Тарас Лютий: Філософ Карл Поппер у книзі «Відкрите суспільство та його вороги» пише, що суспільство розвивається за двома сценаріями. Закрите суспільство — це те, де панує так званий історицизм, коли є обмежена кількість людей, які вирішують, що вони будуть правителями, а отже, визначатимуть, як має розвиватися суспільство і куди воно йтиме.

А є відкрите суспільство, де все вирішується на засадах демократії та інституціалізації. У людини за таких умов немає шансу сказати: «Вибачте, я поза політикою, я тут нічого не вирішую».  Вона має взяти на себе певне зобов'язання, бо свобода людини — це і є відповідальність.

Суспільство — це не абстрактна категорія. Воно складається з відповідальних індивідів. І дуже дратує, коли кажуть, що є якась «підступна влада» і вона винна. Або є якесь «не таке» суспільство, яке заважає нам нормально жити. Однак суспільство і влада - це ми. І це те, як ми персонально вирішуємо, яких зусиль докладаємо або уникаємо відповідальності — таким буде і суспільство.

Про феномен мандрівних українців

Світлана Одинець: Досвід фізичної мобільності не вписаний в канон саморефлексії, яку ми маємо зараз про себе. Мобільність в історичному контексті є наскрізним елементом формування політичної української спільноти. Кордони йшли через людей, і люди йшли через кордони.

Ми можемо говорити про примусові депортації Радянського Союзу на Далекий схід, як етнічну чистку, але також як елемент пробудження агентності. Тому що багато людей вважали, що таким чином вони здобудуть щось більше. Роль українців в мобільності була і примусовою, і непримусовою. Але досвід українського номадизму і досі не звучить як наша сила, попри те, що ми дуже номадична спільнота.

Я пропоную дивитись на українську міграцію як на постійний Ноїв ковчег, який самовідтворюється.  Як тільки нам стає затісно, як тільки нас починають знищувати, вбивати фізично чи символічно, ми переносимося ще кудись і продовжуємо це на іншому рівні. Те, що відбувається зараз з біженством, — це не тільки «бідні люди поїхали», а й відтворення і продовження, це інвестування в освіту дітей, які потім повинні сюди повернутися.

‍

Про інтенсивність досвіду як мірило

Олеся Островська-Люта: Україна зараз в такій точці, коли може ставити будь-які глобальні питання і є причетною до будь-яких глобальних процесів. Можливо, уперше за довгий час ми можемо так про себе думати. Але говорячи про українців як про транснаціональну спільноту, слід подумати і про те, чи спроможна вона ставити глобальні питання і чи є інтелектуально транснаціональною? Мені здається, ні, бо ми тільки зараз починаємо такими себе мислити.

Україна багато років боролася за видимість і присутність. Наприклад, потрапити на Венеційське бієнале і здобути там увагу було дуже нелегко. А потім стався 2022 рік. І всі захотіли бачити українців і говорити з українцями у Венеції. Але українці, які приїхали з України, хочуть говорити тільки з іншими українцями.І більше ні з ким.

Чому так відбувається? Тому що ці люди пережили надзвичайно інтенсивний досвід. І вони можуть говорити з тим, хто або має подібний досвід, або причетний до цієї інтенсивності. Неможлива розмова з кимось, хто є великим директором великого музею у віддаленій європейській країні. Це просто нецікавий співрозмовник. І ось тут на сцену виходить культура, щоб говорити про цю інтенсивність досвіду з іншими.  

‍

Про проблему що приземляє і обмежує

Олеся Островська-Люта:  У нас є дуже прозаїчна проблема, яка стосується вироблення знання. Для  цього потрібні люди, які б займалися цим на щодень: науковці, працівники музеїв, дослідники і так далі. Ці люди мають перетворювати артефакти, предмети і досвід на якусь теорію, бо так виробляються знання.  За це треба платити гроші. І з цим наше суспільство не може дати ради.

Як тут не пригадати цитату «і тільки журналу нам бракує» із листування Лесі Українки. Журнал — це інституція, яка оплачує гонорари. Поки в тебе немає інституції, немає людей, які можуть написати тексти. Наш великий ворог для вироблення знання, а отже, ворог українського суспільства - це наша бідність, з якої ми не можемо вийти.

Коли ми говоримо, що культура має велике значення, все це лишається на рівні риторики і не переходить в практику, наприклад, сплачувати гонорари за виставку. У підсумку ми не можемо вирватися з ситуації, з якою мали справу ще Леся Українка та Іван Франко, коли авторів було надзвичайно мало саме тому, що наша спільнота не могла утримувати культурну сцену.

‍

Про уміння носити Україну в собі

Тарас Лютий:  У випадку з номадизмом, якщо немає просторового локуса, то де тоді шукати Україну і українців? Мені спадає на думку те, як переміщалися так звані січі, яких було багато, а не одна Запорізька. Тобто, існувало багато локусів, де можна було поставити фортецю. І якщо згадати досвід наших Майданів, та ж Революція гідності почалася з того, що люди почали окреслювати територію і маркувати її як певну січ.

Професор Бенедикт Андерсен говорить про те, що нація — це уявлена спільнота. Відштовхуючись від цього,  я би сказав, що українці там, де вони починають застосовувати певні перформативи. Тобто починають говорити між собою, відтворювати побут, який вони привозять з собою. Зрештою, моделюють Україну, де б вони не були.

Це означає, що вони переносять певний триб мислення, цінності та уявлення про те, що означає бути собою, бути в спільноті з такими, як ти. Фактично можна і в Антарктиді відродити Україну, бо це країна, яку ти возиш завжди з собою і яку ти можеш розгорнути, де завгодно.

‍