Українська нація фактично перестала бути нацією у межах фізичних кордонів — мільйони мігрантів виїхали з країни через війну, починаючи з 2022 року, а до того велика кількість співвітчизників осіла за кордоном під час різних хвиль трудової міграції.

Що це значить для держави Україна і її політик, розмірковували учасники закритої дискусії «Свої за кордоном: ким є українці в світі для української держави та суспільства». Подію модерувала керівниця програми «Демографія та міграція» Ольга Духніч. 

На початку зустрічі аналітики Інституту фронтиру, Роксолана Авраменко та Олександр Маценко, поділилися результатами дослідження того, як працювали зі своїми діаспорами та будували політики зв’язку Ірландія, Хорватія та Польща. 

Досвід цих трьох європейських країн демонструє різні підходи до взаємодії. Наприклад, Хорватія вважає  своїх закордонних співвітчизників продовженням етнічної нації та рівноправною частиною народу  і закріпила це в Конституції. Це дало їм змогу побудувати послідовні і системні політики зв’язку і повернення.  Схожий підхід, але з обмеженими правами закордоної спільноти застосовує й Ірландія. Польща визнає роль закордонної спільноти без законодавчого закріплення її прав і статусу, але вибудувала одну з найпотужніших інфраструктур політики зв’язку у Європі. Це дало їм змогу вчасно реагувати на зміни як у самих спільнотах, так і щодо контексту, а тому трансформувати політики до зовнішніх та внутрішніх викликів. 

Під час дискусії присутні говорили про те, а ким, власне, була і є зараз діаспора для України, а також ділилися думками, яким чином нас змінила війна як націю та як цей досвід може стати формотворчим для політик зв'язку та повернення.

Ключові тези розмови: 

• Для України з її мільйонами дійсних громадян за кордоном існує принципове питання: чи є вони частиною української нації, чи опиняються поза нею за умови, що приймуть рішення не повертатися в країну.
• Попри невпинне природне зменшення населення, у 1993 році кількість людей в Україні сягнула рекордних 52 млн. Одним з факторів цього було повернення до вже незалежної України людей з інших республік колишнього СРСР. Проте Україна не скористалась цим досвідом, не зробила висновків що повертало, заохочувало до повернення, утримувало людей. 
• За часів президента Віктора Ющенка існувала програма, що мала сприяти репатріації діаспори з-за кордону. Але вона була неуспішною, бо не мала фінансової та організаційної підтримки і невдовзі припинила діяти. Більше подібних програм в Україні не існувало. 
• «Стара» українська діаспора ідентифікувала себе як охоронця національної ідентичності. Коли в 1990-х роках Україна сприймала діаспору переважно як джерело матеріальної підтримки, не пропонуючи нічого у відповідь, це породило образу з її боку. Нова українська закордонна спільнота, яку формують вже вимушені воєнні мігранти, лише формує свою обличчя, але потребує розуміння своєї ролі в державі, в тому числі, тому що вони лишаються громадянами України.  
• Використовувати слово «повернення» відносно тих етнічних українців, які народилися в другому-третьому поколінні мігрантів, не є коректним. Бо ці люди мають подвійну ідентичність — політичну й етнічну, що не завжди розуміють в Україні.
• Окрім емоційної складової, коли людина з діаспори отримує громадянство і повертається на етнічну батьківщину, невід'ємна складова цього процесу — наявність можливостей для самореалізації. Україна, попри все, має перспективні умови для цього, яких не мають інші країни. А нестабільність — оплата за такі можливості. 
• Перш ніж будувати державну політику стосовно українців за кордоном, варто обговорити, а що ми вважаємо нацією та за якими критеріями ідентифікуємо її представників.
• Український закон про множинне громадянство — важливий крок підтримки зв'язку як з усталеними діаспорами, так і з тими, що формуються з українців воєнної міграції, які планують тривале життя за кордоном.
• Після війни до України може повернутися до 3 млн людей. Водночас, близько 2 млн, в тому числі військових, декларують наміри покинути країну. Необхідно формувати державні політики таким чином, щоб ті, хто виїздить, розуміли, що вони залишаються українцями і хотіли надалі зберігати цю ідентичність. 
• Після війни для України важливу роль відіграватиме підтримка від діаспори, в тому числі готовність до матеріального внеску. Саме тому варто думати над тим, щоб показати цим людям перспективи в Україні і переконувати, що їхній внесок буде інвестицією у майбутнє. 
• Доки в Україні не буде безпеки, жодні політики повернення не спрацюють. Проте політики звʼязку, як довгострокове збереження залученості закордонних спільнот в життя нації в країні, працюватимуть на повернення вже після закінчення війни і зрештою можуть стати частиною політик збереження демографічної стійкості.
• Досвід проаналізованих країн вказує на те, що визнання спільноти за кордоном відкриває можливість до побудови партнерських стосунків між державою та спільнотою, робить закордонні спільноти не лише об’єктом опіки держави, а й суб’єктом і елементом зовнішньої політики, економіки, демографії. 
• Політики зв’язку та повернення мають діяти злагоджено, утворюючи єдину систему у рамках цілісного бачення нації. Тоді вони стають дієвими та ефективними.  

Дискусія "Свої за кордоном: ким є українці в світі для української держави та суспільства" відбулась за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» та АТ «Приватбанк» у межах проєкту за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування урядів Норвегії та Швеції. 

‍