Мислити майбутнє — розкіш чи обов’язок у часи великої війни і складних викликів? І як це робити, коли кожен і кожна мають різні болючі, іноді нестерпні досвіди? Як можна уявляти майбутнє, коли загроза не минає і важко прогнозувати, що чекає на нас завтра?
Про це говорили учасники публічної розмови, яку Інститут фронтиру спільно з Ukraїner провели у межах 14-го Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал».

У події взяли участь:

Максим Буткевич, правозахисник та громадський діяч

Олеся Островська-Люта, культурологиня, директорка Мистецького арсеналу

Оксана Форостина, письменниця, засновниця видавництва ТАО, редакторка в «Україна Модерна»

Олена Стяжкіна, історикиня й письменниця

Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, засновник медіа та видавництва Ukraїner

Модерувала подію Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру, дослідниця культури, кураторка, письменниця.

‍

Про свободи і їх обмеження

Максим Буткевич: Будучи в російському полоні, я не знав, що відбувається в Україні. Тому я вибудовував в уяві два сценарії. Перший – той, у якому Україна бореться і водночас процвітає. А другий – найгірший можливий сценарій, коли у війні на виснаження Україна уявлялася як сконцентрована, жорстка, де максимально обмежено права і свободи. Коли мене звільнили, я був щасливий побачити, що найгірший сценарій не справдився і що реальність виявилась ближчою до кращого сценарію

Ми маємо обмеження, які накладають умови воєнного часу, і попри це робимо непогану роботу, щоби зберегти наші виміри свободи. Завжди є спокуса трошки «прикрутити гайки» з огляду на військову доцільність, і тут ми йдемо тонкою межею між двома необхідностями. Коли війна закінчиться, ми маємо бути спроможні дати відсіч загрозі (а для цього ми маємо будувати певною мірою військовий табір), з іншого боку, наша задача – зберегти наші демократичні процедури і наші права, інакше ми перетворимося на подобу тих, хто на нас напав, і втратимо себе зсередини.

‍

‍

Про турботу і самоцензуру

Оксана Форостина: У 2022–23 роках ми з добрими намірами, щоби не образити інших, зболених війною, встановили собі рамки того, про що можна говорити,а які теми не варто зачіпати. Але ці рамки не можна тримати довго, бо ми не знаємо, коли настане те «потім», у якому можна один одного критикувати.

З іншого боку, ця «конвенція» утримання від критики, що накладається на воєнний стан, багато кому подобається — хтось бачить у цьому можливість просунути власний порядок денний, бо певна частина суспільства мовчить.

Але треба пам'ятати, що ці поступки і самообмеження – тимчасові. Якщо приймати їх за нову норму, то це перетвориться на типовий випадок вікна Овертона.

‍Про дочасність

Богдан Логвиненко: Продовжуючи метафору про турнікет зі свого есею, додам ще одну важливу річ - необхідність позначити час його фіксації. Ми забули, відколи цей турнікет накладений у деяких речах і дискусіях. Це виклик, але ми маємо відновити пам'ять і зрозуміти, скільки ще це має тривати. А може, вже час прийняти рішення і щось ампутувати. 

‍

Про рутинізацію війни

Олена Стяжкіна: У ситуації, коли щось відбулося, важливо прийняти і усвідомити цей факт. Війна триває, і ми вже тут, хочемо ми того чи ні. В історії довгі війни скоріше норма, ніж патологія. І рецепт яким був, таким і лишається — хочеш миру, готуйся до війни. Просто ми розслабилися.

На сьогодні ми вже є рішенням, а не проблемою. Можливо, тими, хто перший прокинувся і побачив нову реальність..

Якщо ми рутинізуємо війну, це не означатиме, що ми припинимо боятися. Але у цей момент ми переходимо на інший рівень думання про нові технологічні рішення, про захист, біоніку, нове озброєння. Ми маємо дивитися на рутинізацію війни з позицвї майбутнього: ми не знаємо, яким воно буде, але ми хочемо бути щасливими, щоби на нас не летіли ракети і ми не почувалися безпомічними. Наше завдання – думати, як це зробити.

Зрештою, коли Ной будував ковчег, з нього всі сміялися. Але хто потім виявився правим?

‍

Про втрати, що стають уроками

Катерина Ботанова: У Стокгольмі є музей затонулого корабля. Цей корабель будував шведський король і хотів, щоб той був великим і потужним, ігноруючи застереження інженерів. Зрозуміло, що цей корабель відійшов за кілька сотень метрів від берега і затонув, просто тому, що він був непридатний. Шведи підняли його з морського дна, відреставрували і побудували навколо нього музей помилки і того, як треба пам'ятати про власні поразки, щоби рухатися далі.

‍

Про (не)спроможність інституцій

Олеся Островська-Люта: Мені здається, до 2022 року ми, як інтелектуальна спільнота, не дуже вірили у себе. Як не вірили повною мірою у своє право зробити власний внесок чи заперечити якусь теорію або запропонувати щось зовсім інакше. Сказати, що якась теорія, вироблена в інших умовах, у нас не працює.

Це наче ти завжди мусиш озиратися на когось, де краща інфраструктура вироблення знання: університети, великі музеї, спільнота науковців та інтелектуалів зі своїми давніми традиціями, журналами. В Україні ця інфраструктура в глибокому занепаді, а десь і зовсім не збудована.

Але ми потрапили в ситуацію, коли мусили інтерпретувати екстремальний досвід, якого давно немає в якихось інших спільнотах, на які ми орієнтувалися. А отже, мусили говорити про той досвід, з яким мали справу. З цього народилась суб'єктність українського середовища, яка була на піку у 2022-23 роках, коли люди намагалися діяти солідарно, вкладаючи багато енергії. Але війна дуже довга, і ми опинилися в точці, коли зрозуміли, що у нас немає інфраструктури, а інституції нестійкі і тримаються на ентузіазмі. Ми піднялися на гребінь, але не можемо втриматися там, бо нема інфраструктури, яка б все це втримала. Бідність культурного світу поглинає прекрасний інтелектуальний спалах.

‍

Про майбутнє і три найближчі кроки

Олеся Островська-Люта: У книзі, яка є порадником для бізнесменів, але написана колишнім морським котиком, я прочитала про те, що підготовка молодого бійця в американському війську є дуже складною і її мало хто проходить. Автор пише, що успіх чекає на тих, хто думає не про кінець свого курсу, який триває місяць, а зосереджується на найближчих трьох кроках. Мені здається, що ми таке суспільство, що перебуває нині саме у такому режимі – коли нам страшно, важливо зосередитися на найближчих трьох кроках і їх пройти.

Богдан Логвиненко: Ми так чи інакше постійно живемо в певній дихотомії. І в кожній нашій дії намагаємося уявити, яким буде наше майбутнє, і спертися на нього. Бе цього бачення дуже складно робити навіть ці три кроки.

Маємо усвідомити, що ми живемо в політичній системі красивих презентацій і менеджерів добрих новин. І в цій політичній системі нам потрібно брати на себе відповідальність і думати про майбутнє.

У бойовій бригаді не можна думати лише про тактичні дії: не маючи стратегії, спущеної зверху, треба думати також про культуру підрозділу, управлінську освіту. Ми постійно маємо думати про те, як забезпечити майбутнє і добігти до нього, виконуючи вправи з декількох кроків.

Олена Стяжкіна: Філософи-стоїки говорили, що іноді, коли не можеш дістатися вершини і щось там збудувати, варто спускатися. Це не означає поразку. Це означає, що шляхом донизу ти думаєш, чи точно тобі це треба і що саме тобі треба. Можливо, шляхом донизу ти знайдеш іншу стежку піднятися. Можливо, нам від чогось треба відмовитись. І далі буде легше підійматися і інституціалізуватися.