Міграція українців, яку спричинило повномасштабне вторгнення, є безпрецедентною за своїми масштабами та інтенсивністю, але далеко не першою в історії нашої держави. Їй передували щонайменше дві потужні хвилі - у 1990-х роках та у період після 2014 року.

Окрім природної динаміки скорочення населення за рахунок дисбалансу між народжуваністю і смертністю, всі хвилі міграційного відтоку населення мали суттєвий вплив на демографічну та соціально-економічну структуру країни.

І якщо міграція після 2014 року відбувалася на хвилі безвізу і обліку тих, хто виїздить, то аналогічне явище наприкінці 90-х - початку 2000-х років, було фактично "невидимим" для держави. Люди виїздили “підзаробити”, поверталися додому і знову їхали, причому їхні родини залишалися.  Тобто перша хвиля циркуляційної міграції була переважно трудовою і здебільшого означала життя на дві країни.

Уже друга ознаменувалася зростанням частки сімейної та освітньої міграції, що означає, що країну полишали цілі родини із наміром закріпитися в інших країнах.

Що ж до міграції, яку спричинило повномасштабне вторгнення, то на цій хвилі країну покинуло близько 6,8 млн осіб. Переважно це старші люди, жінки та діти, які складають майже третину від загальної кількості мігрантів. Тривала війна підштовхує українців до інтеграції в іноземні ринки праці та освітню систему і тим самим закладає передумови для формування перспектив у країні перебування.

На сьогодні перед Україною стоїть низка викликів, пов'язаних із поверненням українців додому: на тлі демографічної ситуації це перестає бути суто соціальним або гуманітарним питанням, натомість стає стратегічним викликом, адже йдеться найперше про збереження людського капіталу, економічну та оборонну спроможність та загалом здатність країни існувати далі. 

Інститут фронтиру у межах програми "Демографія та міграція" дослідив українське законодавство та як воно відображає стратегічний рівень, як прописані політики повернення та політики зв'язку і що залишається неврегульованим з огляду на проблематику поточної ситуації.

Висновки свідчать, зокрема, що поточна нормативна база недостатньо охоплює специфіку і потреби людей, які виїхали з країни через війну, починаючи з 2022 року. Ці люди складають групу вимушених мігрантів воєнного часу, яка відрізняється від двох інших великих груп – історичної діаспори, яка формувалася протягом кількох поколінь, та трудових мігрантів, які з’явилися після здобуття Україною незалежності.

Окрім огляду законодавства, ви знайдете у документі, що саме у політиках повернення та зв’язку варто було б розширити та переомислити, виходячи з загальної логіки управління демографічними та міграційними процесами. 

‍

Матеріал створено Інститутом фронтиру за підтримки фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання у межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України - рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції.  Зміст публікації є відповідальністю Інституту фронтиру та не відображає поглядів урядів Норвегії, Швеції та ІСАР Єднання.

‍

‍