Першу публічну подію у межах проєкту «25 стратегічних питань для України» у книгарні Сенс на Хрещатику провели Інститут фронтиру та Ukraїner. Спікерки – культурологиня, директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта та історикиня й письменниця Олена Стяжкіна - у цій розмові продовжили поглиблювати думки, які вони вклали у свої тексти, що розпочали проєкт. Модерували подію керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру Катерина Ботанова та очільниця Ukraīner Юлія Тимошенко. 

Сміливість називати речі своїми іменами є тим, що первісно збурює хвилю заперечень і відторгнення. Але якщо це зроблено чесно, люди зрештою знаходять у тих словах щось близьке і суголосне, приміряють його на себе і свідчать, що насправді їм підходить. Так сталося з текстом Олени Стяжкіної про позитивну нормалізацію і рутинізацію війни, який спочатку затригерив читачів. Водночас, ця ідея у багатьох знайшла відгук. Авторка каже: її роль була передусім зібрати докупи і зафіксувати думки, які насправді циркулюють у суспільстві і є основою щоденних практик. 

– Коли почалася війна в Перській затоці, у наших соціальних мережах понеслася історія, що стала моєю платформою і фундаментом сили. Ми побачили меми про «дубайське ТРО» чи «Третя Світова почалася, а у нас весна». Після цього я можу говорити, що у своєму тексті була права: це все означає, що ми нормалізували війну, привласнили, рутинізували її і можемо з нею жити. Як би це не звучало неймовірно, — каже Олена Стяжкіна. 

Ідея одночасності викликів, про яку говорить в своєму есеї Катерина Ботанова, знайшла відгук не лише в українського читача, а й у Канаді чи Африці, тобто у суспільствах, які живуть в іншому контексті, мають нібито більше стабільності або передбачуваності. Голос з України і те, про що він говорить, раптово виявився близьким і зрозумілим. 

– Насправді, більша частина світу проживає радикальну одночасність викликів. Так що ми не самотні. Це добра новина, — резюмує Катерина Ботанова і додає: - Мені здається, наші Майдани, і зокрема 2014 рік, допомогли зрозуміти, що ідеальної моделі життя не існує. І не просто не треба наздоганяти інші, “більш розвинені” країни, а неможливо цього зробити. Після 2022 року ми мали брак підтримки і розуміння того, що відбувається в Україні і з Україною з боку тих країн і суспільств, які ми  колись хотіли наздогнати. І зрештою система, на яку ми прагнули рівнятися, посипалась. А ми поволі інтерналізуємо цей урок і виробляємо інше знання про себе. 

Україна як складова глобального контексту стала нею не з початком війни, просто її раніше не помічали, міркує Олеся Островська-Люта. Метафорично вона описує це як мережу, яка підтримує життєзабезпечення міста, тож коли у цій системі щось ламається - вона раптом опиняється в фокусі уваги. Так само і Україна була своєрідною непомітною «інфраструктурою європейського миру», аж доки росія не почала вторгнення. 

Ще однією такою «інфраструктурою» можна назвати культуру, яка, здавалося би, не є сферою першої необхідності у час війни. Але реалії показали зворотнє: потреба в збереженні спадку, фіксації нового пласту надбань, практик і досвідів, зрештою, потреба ці досвіди проговорювати і формують відповідь про те, що культура сьогодні - життєво необхідний елемент буття.

– Культура в принципі є. Вона не може не бути, бо люди - істоти з уявою та інтелектом. Хочемо ми чи не хочемо, якась форма творчості присутня завжди. Просто ця форма творчості може бути різного ґатунку. Оскільки ми живемо в глобальному світі, культура є також формою комунікації — зокрема з дуже віддаленими людьми і народами. Коли ми хочемо як країна мати політичний вплив, він має базуватися на серйозному інтелектуальному ґрунті. І цим теж займається культура. Якщо ми хочемо, щоби культура, яку ми продукуємо як спільнота, якось нас виражала, давала інструментарій для взаємодії у світі і допомагала нам облаштовувати його та своє місце у ньому, у це потрібно інвестувати суспільні зусилля. — говорить Олеся Островська-Люта і підкреслює, що зараз нелегко виконувати ці задачі, бо сфера потерпає від прагматичних проблем, як-то низькі зарплати і відтік людського капіталу, про що пані Олеся говорить у своєму есеї як про загрозу, яка чинить суттєвий тиск на культурні спроможності країни. 

Зрештою, у нескінченному переліку питань найбільше тих, що поки не мають відповідей. При цьому, важлива навичка — уміти чути і бути з питаннями інших, лишати їх в собі і нести далі, навіть якщо ти з ними не погоджуєшся, резюмували учасниці розмови. 

‍

‍

_{Матеріал підготовано за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст дайджесту є відповідальністю Інституту фронтиру та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.}

‍

‍