Яким буде майбутнє Європи і яке місце України у цьому майбутньому? Щоб почати рух у бажаному напрямі, українцям час почати шукати відповіді на незручні запитання, які окреслив Євген Глібовицький під час виступу на щорічному форумі Інституту фронтиру, CEOclub та Аспен Інституту «Економіка стійкості: виклики лідерства 2026». Forbes Ukraine опублікував текстову версію його виступу.

‍

Перехід у п’ятий рік великої війни несе один із найважливіших висновків для українців. Це не коротка війна. Не «конфлікт» і не «криза». Це не темна смуга історії, після якої наступить світла. Це не страшний сон. Не дискомфорт, який можна перечекати, перетерпіти, дочекатися невідворотної перемоги чи хоча б поганого миру.

Це вступ у нову реальність, нову життєву епоху. Епоху, яка не вимірюється тривалістю бойових дій. Епоху, що не закінчиться навіть із закінченням життєвого часу Путіна чи ідеї російської імперії.

П’ятий рік великої війни не про Росію чи про Україну. Він про ширші контексти. Світ після Другої світової війни спонукав до безпрецедентного злету бачень нових інституцій, нових правил і нового світового порядку. Світ отримав ООН, НАТО і ЄС. Незалежну Індію і новолегітимізований материковий Китай. Розпад морських імперій і розквіт міжнародної торгівлі. Зрештою, падіння СРСР і комуністичного блоку.

Війна Росії проти України стала акордом, що засвідчив закінчення цього світу. Глобальні інституції стали інструментом стагнації розвитку світового врядування. США виросли у найбагатшого боржника світу, перетнувши межу, коли витрати на відсотки за позиками вже перевищують витрати на оборону. Для інших імперій це була межа, за якою починався занепад.

Суспільства країн ЄС втратили пильність, а НАТО на тривалий час перетворилося на оболонку без місії. Збагачення не стало основою демократії в Китаї, інтернет не приніс поширення свободи слова, а глобалізація не забезпечила доступу до добробуту.

Опортуністичні петрократії розбудовували свої вітрини. Безвихідь, створена їхніми безкінечними грошима, радикалізувала релігійні рухи. А західний світ повірив, що привілей власного добробуту є закономірною даністю.

Російська спроба втримати імперію стала поштовхом, що порушив цілісність крихкого світу. Це не «українська війна». Це зміна світового порядку, яка почалася із захоплення українських територій.

‍

Це війна, яка має велику кількість вимірів, кожен із яких є проблемним не тільки для російсько-українського, але й для ширшого міжнародного контексту. Це війна за ідентичність в епоху домінування логіки ідентичностей. Це антиколоніальна війна, що перейшла рубікон між морським і суходільним етапом.

Це війна, що вимагає нових, ефективніших за наявні, сучасних моделей державного управління. Це війна, яка вимагає переосмислення базових дефініцій: патріотизму і значення Вітчизни, суверенності ринків та ефективності економіки, стійкості та зрілості, якості державного управління, відходу від традиційних уявлень про ролі інституцій та нового місця для громадян, громадянського суспільства, медій, релігій, освіти, юстиції, спільнот і злагоди між ними.

Це війна Росії з Україною і це наша війна за незалежність. Одночасно це війна з глобальними ставками, з інтересами, набагато більшими за Україну чи Росію, і з наслідками для всього світу.

Але це війна нашими людьми, на нашій території і без гарантій успішного завершення для України.

‍

Чи ми в Україні адекватно бачимо цей масштаб? Чи, наполягаючи на українському вимірі цієї війни, ми не губимо по дорозі увагу і сконцентрованість іноземних стейкхолдерів? Чи, перебуваючи в епіцентрі, ми можемо побачити весь розмір події і зрозуміти, як увімкнути не міжнародну емпатію до України, а власний, нехай егоїстичний, інтерес інших суспільств?

Чи українські гравці спроможні бачити велике?

Наприклад, потребу встати з прокрустового ложа набуття членства того союзу європейського добробуту, який нежиттєздатний без НАТО, ставши замість цього одним із дизайнерів нового, геополітичного ЄС? Якщо українці бачать, що цей ЄС відстав від часу, чому ми не можемо формувати коло спільнодумців щодо нового, кращого об’єднання? Чи українці усвідомлюють, що поразка вільного світу автоматично означає поразку України?

Чи український політичний клас спроможний перейти з рівня особистостей на рівень ідей і почати мислити категоріями правил та інституцій? Сьомий рік персонального протистояння останніх двох президентів – це лютий крінж.

Чи українська політика спроможна вийти за межі горизонту поточного політичного циклу і проявити амбіцію будівництва фундаменту успіхів майбутніх адміністрацій? Чи «великих слів велика сила» креативних англомовних спічрайтерів на міжнародних форумах перекреслюватиметься діями провінційних корупціонерів у системі державного управління, для яких Москва все ще столиця?

Чи окремі дієвці та лідери, які на різних рівнях змогли досягнути проривів, готові брати на себе тягар трансформації не тільки своєї системи, але й пояснювати та удоступнювати свій успіх поза межами України, стаючи якщо не зразком, то принаймні прецедентом для розвиненого світу? Це зменшить трансакційну вартість успіху для наступного покоління інноваторів.

Чи поки ще майже не успадкований, але спраглий до успішності та визнання український капітал може проявити свій юнацький максималізм і вимріяти свій ринок капіталу? Чи доведеться сподіватися на милосердя більших і сильніших гравців, які мають багатий міжнародний досвід того, що їм зійшло з рук? На яких прикладах конкурентності, на яких інноваційних бізнес-моделях, на яких зразках лідерства має триматися переконливість українських пропозицій?

Чи policy може стати спільною мовою, якою між собою навчаться розмовляти бізнес, громадянське суспільство, експерти та інші суб’єкти коаліцій? Чи ці коаліції можуть сформувати умови для спадкоємності тих самих політик із сьомим, восьмим і будь-якими наступними президентами та парламентами?

Якщо потрібна сталість безпеки на щодень, то як стійкість економіки має виходити за межі куцих урядових стратегій, однорічних державних бюджетів і розмови між державою й українським капіталом з позиції сили, а не спільного успіху?

Чи громадянське суспільство, яке стало частиною несучої конструкції урядування в Україні, готове до того, що разом із його незамінністю тепер прийде і вимога набагато глибшої і системнішої підзвітності? І що разом із вдячністю за сміливість спроб буде потреба осмислення відповідальності за помилки? І що хоч у громадянському суспільстві є приклади відповідального та стратегічного мислення, реальна відповідальність у державному, політичному чи приватному секторі незрівнянно вища?

Чи церкви, які мають таку високу суспільну довіру, усвідомлюють, що відсутність реакції на ключові суспільні етичні виклики – це мовчазна згода з несправедливістю? Що не може бути цілісним суспільство, де частина суспільства роками не має виходу зі своїх смертельно небезпечних обов’язків, а керівники виконавчої влади, замість того щоб створити справедливі правила розширення і ротації відповідальності, чужими руками стравлюють тих, хто воює, з тими, кого ще не відловили?

Що в суспільстві має бути хтось, хто достатньо чесний і поза кон’юнктурою, щоб попереджати про небезпечну роздягненість королів. Хоча б на вушко, якщо не випадає говорити публічно.

Чи медіа, особливо приватні, усвідомлюють, що в кінцевому підсумку відсутність правди – це поразка всіх тих, кому вони служать? Навіть якщо ці стейкхолдери – це всього один колишній олігарх. Як казав колись інший: «Життя як супермаркет – бери все, що хочеш, але каса попереду».

‍

І ця метафорична каса в певний момент виставлятиме каральні тарифи за всю брехню чи напівправду. І коли обман стане очевидним, не буде більшого ресентименту за зболену і пасіонарну обрáзу юного суспільства, яке усвідомило, що його дитячою наївністю недавно по-насильницькому скористалися.

Чи зрештою в українців з’явиться розуміння, що спроможність є наслідком своєї неймовірно сильної і живої культури? Але якщо цю культуру не зміцнити інституціями, то Україна й далі буде країною, від якої тікатимуть, бо вона будь-яку проблему розв’язуватиме жертвоприношенням своїх кращих людей.

Молода українська суб’єктність входить в епоху усвідомленості. Разом із нею швидко формується структура нових уявлень і нові концепти, між ними встановлюються зрозумілі зв’язки. Розсипана мозаїка стає картиною, з’являється передній план і перспектива.

Це сталося швидко, каталізовано. Українці не мали можливості поступального, повільного, розміреного входження в доросле життя. Обставини вкрали в українців багато радостей молодості, але в перспективі це легше, ніж ломка в середньому і старшому віці, яку зараз, ймовірно, проходитимуть інші суспільства.

Війна глобалізувала Україну. Війна поставила Україну в осердя карти світу. Цьому не можна радіти. Цим треба скористатися.

‍