Чому українці за 35 років так і не навчилися сприймати державу як «свою» та що заважає увласнити її, взаємодіяти як з партнером, а не з опонентом? Яких рис та ознак на сьогодні бракує державі, щоби люди могли їй довіряти? Зрештою, як має виглядати суспільний договір та як звести до спільного знаменника різні уявлення про те, як має виглядати держава? Ці питання, важливі для діагностики поточного стану справ в країні і пропозиції рішень, обговорювали учасники та учасниці закритої зустрічі, яка відбулась в Ужгороді. Модерував розмову Олександр Ярема, керівник програми «Громадянин і держава» Інституту фронтиру.

Кілька важливих думок за результатами розмови.

Держава — це конкретні інституції, правила та люди. Їхня ефективність залежить від того, чи працюють правила і чи є відповідальність за їх порушення. Недовіра до інституцій має історичне коріння: українці звикли виживати, обходячи правила, що стало водночас і перевагою, і проблемою.

Недовіра до держави має коріння в радянському тоталітарному минулому, яке сформувало поділ на «ми» і «вони» — на громадян і державу. Цей поділ може мати геонрафічний вимір: для регіонів влада, зосереджена в Києві, сприймається як «вони там, а ми тут». Водночас бракує культури громадянської відповідальності — від участі в ОСББ до відповідальності за місто чи регіон. У СРСР таке мислення не було потрібне.

Багато громадян досі очікують від держави патерналістської опіки, але не готові самі вкладатися в спільний результат. Або люди хочуть впливати, але не мають знань і механізмів для цього. Тож арто формувати культуру партнерства та відповідальності через системну громадянську освіту, яка допомогла би набути потрібних компетенцій.

У суспільстві має поступово сформуватися розуміння, що дотримуватися правил вигідніше, ніж їх порушувати. Важливу роль у цьому відіграють еліти та активні громадяни. Тому необхідно розвивати сильні громадські інституції в різних сферах.

Нам бракує взаємоповаги між бізнесом, громадськістю та владою. Громадськість часто «заважає владі», і за цим також бачиться формула «ми і вони». Замість порозуміння різні сектори часто входять у конфронтацію. Можливо, нам варто брати досвід європейських країн, де інституції з розряду policy-making і think-tank вибудовують різні формати взаємодії і підсилюють одна одну.

Так само бракує суспільної дискусії про доброчесність і цінності. Важливо розвивати її через неформальну освіту та практику, зокрема, через впровадження етичних кодексів у місцевому самоврядуванні. Самого формального ухвалення таких документів недостатньо — потрібне розуміння, навіщо вони потрібні.

Варто працювати і над тим, щоби громадяни усвідомили, що вони і є складовою держави. Для цього вони мають розуміти свій вплив, у тому числі, через механізм виборів, і ставитися до нього відповідально. 

Матеріал підготовано у межах проєкту за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування урядів Норвегії та Швеції. 

‍