Якою є відповідальність інтелектуалів і як вона має проявлятися? Про це у межах XXXIII Львівського міжнародного фестивалю BookForum говорили автори та авторки проєкту «25 стратегічних питань для України» Оксана Форостина, письменниця, засновниця видавництва ТАО, Мирослав Маринович, радник ректора УКУ, президент Інституту релігії та суспільства УКУ та Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, перекладач, президент Українського ПЕНу.

Модерувала розмову керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру Катерина Ботанова.

Занотували для вас ключові думки спікерів.

‍

Про значення ідей

Мирослав Маринович: В школі мене вчили, що світ рухає класова боротьба, але ми, на щастя, відійшли від цього трактування. Тепер ми розуміємо, що світом рухають ідеї. Це означає, що ті, хто їх продукує, є відповідальними за рух історії. Ідеї формуються в культурі і мають колосальну силу. Вони формуються серед людей, які цю культуру реалізовують. Саме тому Шептицький назвав культуру, а не економіку, головною передумовою успіху держави.

Володимир Єрмоленко: Протягом XX століття воювали дві системи — комуністична і капіталістична. Обидві вони насправді вважали ідеї і культуру чимось вторинним, а економіку, ринок, планування, боротьбу — первинними. Для одних це була боротьба класів, для інших — конкуренція. Мені здається, що велика революція другої половини XX століття, і точно XXI століття — це революція усвідомлення того, що саме культура є в основі.

‍

Про думку і дію

Мирослав Маринович: Ми бачили, як Україна зростає в суб'єктності, зокрема, у військовій. Ті військові мужі, які знущалися з спроможності України, тепер починають розуміти, що в України можна чогось навчитися. І відповідальність українських інтелектуалів сьогодні така сама, як її мають творці українських дронів: нам потрібно, щоби Україна спродукувала такі ідеї, які були важливі для Європи і сучасного світу загалом.

Володимир Єрмоленко: І філософія, і мислення є дією. Дуже багато українських інтелектуалів, починаючи з 2014 року, і у 2022 тим більше, стали волонтерами чи долучилися до війська. У нас по суті ніколи не було не залучених інтелектуалів або чистих споглядальників. Можливо, Сковорода, але не повною мірою. Всі наші інтелектуали, як то Шевченко, Франко, Леся Українка, Грушевський, Маланюк та ціла плеяда інших, були залучені і внесли якісь свої великі суспільно-політичні ідеї. Я думаю, поєднання дії та ідеї насправді є органічним, бо дія спирається завжди на цінності і світогляди.

‍

Про сутність відповідальності

Оксана Форостина: Якщо ми говоримо про відповідальність, то вона приходить в той момент, коли тебе починають слухати. Вона є завжди. Навіть якщо це розмова з однією людиною, вона нікуди не дівається. А у випадку публічного інтелектуала вона набуває дуже специфічних форм, які залежать від нашого контексту. І мені здається, наша відповідальність полягає в тому, щоби говорити у тому числі неприємні речі. Якщо ж публічний інтелектуал говорить щось, що подобається абсолютній більшості аудиторії, значить, він погано робить свою роботу. Бо це має боліти.

Мирослав Маринович: Кожна людина, яка працює в сфері слова, має відповідати за нього і бути готовою до того, які наслідки викличе її слово, і платити за це відповідною ціною. За своє слово я заплатив десятьма роками свободи і вважаю, що це правильно. Також треба розуміти, що наше слово може дати опору людям. Пригадую одну з моїх перших розмов з Левком Лук'яненком в Чернігові 1977 року, коли я, член Української Гельсінської групи, приїхав до нього на зустріч. Він, маючи за плечима 15 років таборів, у розмові каже мені: «А ви готові до того, що вас можуть заарештувати?» Готовий, сказав тоді я. А потім, коли мене уже заарештували, і коли я зрозумів, що це таке, я згадував ці слова. Прекрасні слова, сказані в правильний час. І ми маємо бути готові платити за те, що говоримо.

Катерина Ботанова: Покоління дисидентів-інтелектуалів промовляли своє слово до влади, тоді як інтелектуали сьогоднішні промовляють і до влади, і до суспільства. Мені здається, що найбільша проблема не у тому, що влада може завдати удару, а в тому, що суспільство в фейсбучний чи у позафейсбучний спосіб може фактично розчавити мовця.

‍

Про ідеї-ліки і ідеї-отруту

Володимир Єрмоленко: Ідеї скеровують багато чого, зокрема, український спротив. Без них він би не був можливий. Але є також погані ідеї. Для мене це, наприклад, думка про те, що Росію можна якось заохотити і тим самим зупинити. Так само погана ідея — це трактування війни як боротьби за територію чи як певне непорозуміння. І я думаю, що багато українських інтелектуалів, діячів культури могли б, але не борються проти цієї ідеї. Але так само у нашому суспільстві є свої погані ідеї, з яких можуть постати певні «хвороби». Наприклад, наш анархізм і демократія однозначно рятують нас, але вони потенційно можуть перетворитися на наш темний бік. Зокрема, це проявляється тоді, коли у нас зростає відчуття, що у всьому винна система. І коли ми йдемо поборювати систему, ми забуваємо, що система — це і є ми, а поборювати власну державу, допомагаючи ворогу, — це погана ідея.

Мирослав Маринович: Інтелектуал може вилікувати, а може отруїти. Зараз, коли настільки розпорошена сфера інформації, немає нічого важливішого за це усвідомлення. Я дедалі рідше зазираю у Facebook, бо не хочу бути отруєним. Люди добирають найжорстокіші слова для того, щоби вразити і добити людину. Я би хотів, щоби люди мислили державницьки і розуміли, що система — це також ми, бо ми її формуємо. Але звідси не випливає, що я є прихильником мови політкоректності, коли нічого не можна сказати різкого. У Євангелії Ісус говорить апостолу Петру: «Відійди від мене, сатано. Ти мені спокуса, бо ти думаєш не про небесне, а про земне». І це звертання — дуже жорстке слово, яке, втім, лікувальне. І зараз нікого не знаходиться на Заході, хто би сказав Путіну — відійди від мене, сатано. І доки замість цього його пробуватимуть задобрювати, нічого не зміниться.

‍

Про ідею як міф

Оксана Форостина: Мені здається, просто говорити правду — це просте і очевидне рішення. Вибирати, що буде для людей корисне, а що — ні, бо ви можете зашкодити, це трохи патерналістський погляд. Я вважаю, що не маю повноважень вирішувати за когось, що для них краще. Якщо йдеться про те, щоб втішати людей чи морально підтримувати, то у нас функціонує культура. І також я не знаю, чи можна від інтелектуалів очікувати компетенцій в тому, щоб вирішувати, а що для людей є терапевтичним чи таким не є? Мені здається, що це трошки інша професія. Коли ми починаємо вирішувати, як нам треба сконструювати національний міф, щоб темні народні маси прозріли, це закінчується Сурковим. Коли виникає думка про дизайн правильного національного міфу, в цей момент ми стаємо на цю стежку.

Володимир Єрмоленко: Всі російські наративи про майбутнє — це апеляція до віри, бо це ніяк не можна перевірити сьогодні, як і тезу про те, що Європа розпадеться в 2029-му році. За версією Росії, вони переможуть. І тому дискусія про це стосується певного міфотворення, його впливу, емоційності. Але наш міф має бути самокритичним, і це непросто зробити.

Мирослав Маринович: Українські еліти створили Російську імперію, точніше дали їй інтелектуальну огранку ідеї. Вони думали, що це буде спільне підприємство, з можливістю використати військову міць Московії. Але цього не вийшло. Із тих пір перед Україною постала проблема: якщо ми закодували російську ідею, то тепер потрібно її декодувати. І треба, щоби українські еліти виконали цю важливу роботу і якимось чином доклалися до того, як змінити сприйняття Росії у світі. Ми передали імпульс і свою суб'єктність за Хмельницького до Москви. Сьогодні ми повинні відібрати її і стати суб'єктними самі.

‍