У лютому Інститут фронтиру відзначив два роки від початку роботи. Якщо міряти цифрами, то за цей час ми виросли із 7 до 22 членів команди, провели або долучилися як співорганізатори до чотирьох десятків подій і ще на понад сотні побували як запрошені спікери. Однак цифри не розкажуть про головне – про персональний досвід команди, про цінність роботи разом і про те, що дає кожному простір спільнодумання.

Тож ми запитали колег, яке знання чи усвідомлення підсвітила або утвердила робота в Інституті фронтиру, і ділимося з вами їхніми відповідями.

‍

Катерина Ботанова, керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру

У далекому 1992 році мені, учениці останніх класів Хмельницької середньої школи, тато привіз із київського відрядження велику білу брошуру. Це була перша інформація про щойно створену Києво-Могилянську академію. І це був порятунок, бо нарешті мені не треба було болісно вибирати поміж “філологією” чи “романо-германськими” чи “мистецтвознавством” чи “філософією” - тут було це все і навіть більше, і називалося “гуманітарним факультетом”. Я склала всі тести на максимум (крім української мови) і отримала золотий квиток: займатися всім, що я так любила, — бачити широку картину,
поєднувати те, що видавалося непоєднуваним, шукати сенси, — та ще й в найкращій у світі компанії.

Багато років потому я отримала подібний шанс (та ще й від колишнього могилянського колеги): займатися складними, багаторівневими процесами, шукати і створювати сенси, бути частиною думання і бачення майбутнього України, та ще й у колективі непересічних людей і фахівців. Мої півтора роки в Інституті фронтиру, — це винятковий досвід постійного ускладнення: у питаннях, які ми собі ставимо, у підходах і методах, які застосовуємо, у викликах, від яких не відступаємо, у людях, з якими разом ми думаємо. Це винятковий шанс дивитися в далеку перспективу різних можливих майбутніх для українського суспільства і постійно проявляти й артикулювати складний, а часом просто критичний, взаємовплив і зв’язок чинників і процесів, які виглядають випадковими чи неважливими.

У практичній площині це відображається зараз, наприклад, через проєкт «25 стратегічних питань для України», який втілюємо разом з Ukraïner задля розвитку дискусій про те, де українське суспільство є зараз, як нам рухатися далі та думати про майбутнє, фіксуючи його можливі сценарії.

‍

Віталій Руденький, керівник аналітичного компоненту

Наша нинішня ситуація виглядає як серія мікрокатастроф і швидких змін сцени. Ми — люди — тренуємось, вчимось і набуваємо нових вмінь. Коли міняється сцена, ми робимо мікс своїх попередніх, набутих, схильностей і окремих елементів нової ситуації. Відбувається це майже автоматично. З цього — інерція і постійне відставання.

Але уявіть собі тенісиста, який виходить на корт і раптом зʼясовує, що не може добре поцілити по мʼячику так, як раніше. Проблема — в мʼячика зміщений центр ваги. Тенісист тренувася з нормальними мʼячиками, але потрапив в ненормальні умови. Його попередні вміння раптом стали обмеженнями. Але тенісист розумний. Він раптом відмикає свої завчені автоматичні вміння і гіперфокусується — мʼяч і ракетка стають продовженням його тіла. Він раптом стає тілесно присутнім в ненормальні ситуації — кожен удар коригується в залежності від найдрібнішої зміни руху ракетки і траєкторії мʼячика.

Тенісист ставить на паузу минулі знання і автоматизм та стає повністю присутнім в моменті. Власне, це його і рятує.

Ми — суспільство зі старими інституційними рефлексами, застарілою мовою осмислення і політичними автоматизмами. Нам потрібна підвищена сенсорна чутливість до реальності, тимчасова зупинка старих догм, зниження інерції думання та дії.

Саме в цьому ключ до швидкої адаптації і вихід на новий трек нормальності. Звісно, до наступної катастрофи чи зміни сцени.

(Роксолана Авраменко, старша аналітикиня

Традиційно демографія трактувалась як сфера на перетині економетрики та статистики. Але демографія країни в умовах війни — це стратегічний виклик, а не лише частина статистичних спостережень. Сьогодні вона не стільки про фіксацію втрат і суху статистику, а про розуміння того, якою може бути Україна завтра і які рішення вже зараз є формотворчими для майбутнього. 

Чисельність, структура і потенціал населення визначають не лише соціальну політику, а й здатність країни оборонятися, відновлювати економіку, підтримувати державні інституції, забезпечувати розвиток територій. Зрештою, йдеться про збереження і розвиток ідентичності через її носіїв — громадян, які будуть насичувати життєвий простір активністю, сенсами і можливостями.

Суспільство виявило неабияку адаптивність в умовах війни, обираючи різні стратегії —  залишатися в країні, переїжджати в інший регіон чи область, їхати за межі України. При цьому — свідомо зберігати зв’язок, навіть не будучи тут фізично.

Роками у політичних наративах лунали закиди, що українці малоефективні, недостатньо зрілі, надто патерналістські. У реальності українське суспільство продемонструвало неймовірну стійкість і здатність діяти у кризових умовах. І сьогодні це суспільство заслуговує на зміну підходів у державних політиках — від ресурсного до людиноцентричного. З ігноратності, як це проявлялось у ставленні до української еміграції, до створення і розвитку ефективних політик зв’язку.

Війна пришвидшила переформатування людського капіталу, з одного боку завдаючи важких втрат, з іншого — формуючи навички підприємливості та високої стресостійкості, суб’єктності і управління багатокомпонентними процесами. Саме ці якості визначатимуть спроможність країни до відновлення ,а демографія сьогодні — це про рамку того, яким буде наше майбутнє.

Євген Глібовицький, генеральний директор

Я думаю, що найбільше відкриття з часу роботи в Інституті фронтиру — це наскільки все взаємопов'язане між собою. Ми займаємося ніби дуже різними речами: демографія — з одного боку, інституційний розвиток та питання безпеки — з іншого. Але насправді йдеться про різні частини одного і того самого вузла. Усередині команди є люди з дуже різною оптикою і мене кожен раз захоплює, як інакше вони бачать щось, формують висновки, до яких я би ніколи не дійшов, мають зовсім іншу глибину та широту погляду.

Це постійна інтелектуальна пригода, з відчуттям того, що ти прийшов на роботу і катаєшся цілий день на американських гірках — інтелектуально я себе саме так і почуваю. З іншого боку, весь час є страх того, що виклики рухаються швидше, ніж з’являються наші відповіді на них. Саме цей гарячий і неприємний подих викликів у спину примушує тримати темп, працювати ефективніше і намагатись не допускати помилок.   

‍Софія Кочмар, керівниця демографічних проєктів

Заради роботи в Інституті фронтиру я змінила свою ідентичність журналіста, у якій зростала з сьомого класу школи, щоби вчитися управління і будування спільноти.  

Я спостерігала, як росія знищує наше спільнототворення протягом двох років великої війни, коли возила групи найвідоміших журналістів світу нашими містами і селами. В якомусь повністю всіяному селі під Ізюмом наші аграрії та дснсники звітували про заміновану землю, а я бачила знищену спільноту того села — сусіди вже не можуть допомагати один одному будувати паркан, діти не можуть разом чекати шкільного автобуса, матері не можуть спільно чекати своїх синів з війни.  Бо там просто неможливо жити.  

В Інституті фронтиру я дізналася, що є практики і традиції, як можна творити спільноти незалежно від того, які наміри має наш ворог щодо нас. А також те, що лідерство і управління — це не одне і те саме. Невідомо, що в нашому випадку спрацює краще, але те, що це різні людські стани — вести за собою і управляти — певно, найпотужніший для мене інсайт.

‍