Є питання, які не можна поставити на паузу. Якою буде держава після війни? Хто повернеться з-за кордону, на яких умовах і в які умови? Кому служитиме публічна служба? Ці питання не чекають ні перемир’я, ні перемоги: вони вирішуються прямо зараз, у бюджетах, у законах, у публічних обговореннях, і частина відповіді на них — у тому, хто сидить за яким столом і яку мову використовує для опису проблем.

З 2022 року ми живемо в режимі радикальної одночасності. Безпека, демографія, інституції, ідентичність — усе розгортається паралельно, без можливості закрити одне питання перед тим, як братися за наступне. У такій конфігурації найдефіцитнішим ресурсом стають не гроші і не люди, а здатність думати в довгу, коли все навколо вимагає думати тільки про зараз, максимум — про завтра.

Інститут фронтиру ми будували як відповідь саме на цей дефіцит, і 2024–2025 роки стали першою перевіркою того, чи можна таку інституцію побудувати посеред війни і чи потрібна вона комусь, окрім засновників.

Цей звіт про те, що з цього вийшло за перші два роки. І про те, що ще попереду.

‍

Євген Глібовицький, засновник і генеральний директор Інституту фронтиру

‍